14 Фінальний акорд становлення принца

Трохи перепочивши й абияк відновивши сили, ми почали збиратися у зворотну дорогу. У повному мовчанні. Кожен варився у власних думках — і, підозрюю, не надто приємних.

Я випила кілька флакончиків із зіллям і ще кількома напоїла коней. Добре, що прихопила запас. Хоч навіть уявити не могла, що витрачатиму відновлювальні еліксири ще й навіть на коней. Але без цього і без нормального відпочинку, вони просто не дотягнули б нас до Іктаріса.

А шлях попереду — чималий.

Я вирішила трохи зекономити сили й не марнувати їх на крила, тож їхала разом із Дарілеєм. Лефір же віз нашого «свідка». Свідок, звісно, був під заклинанням сну. Про всяк випадок. Мало що може спасти на думку найманцю, якого везуть перекинутим через сідло та ще й із зв'язаними руками.

Водночас мені доводилося постійно тримати заклинання виявлення — аби не в’їхати просто в засідку чи не привітатися з якимось надто голодним хижаком. З цим уже нічого не поробиш. Краще перестрахуватися, ніж потім жалкувати.

Щойно на обрії почало світати, з туману виринули обриси міста. Я струсила з себе холодну сирість ранку й миттєво зібрала найповажніший вигляд із доступних.

Мені ж належить відповідати статусу й підтримувати легенду могутньої Сеймарін — посланниці драконів, а не виснаженої магині, яка тримається виключно на впертості та зіллях.

Дарілей мовчки хмикнув, спостерігаючи за цим дійством.

— Тобі б теж не завадило набути більш гідного вигляду, — сухо кинула я. — Попереду останній акт цієї вистави. Мусиш виглядати бездоганно. Презентабельність, уяви собі, теж має значення.

— Слушно кажете, леді Сеймарін Дарксайд. Я неодмінно прислухаюся до вашої мудрої поради, — відгукнувся він і ще й уклонився для повноти образу.

Це в нього від хвилювання раптово прокинувся гумор? Я тут, чесно кажучи, нічого смішного не бачу. Хоча, мабуть, він і справді не на жарт схвильований — от і намагається приховати це в такий спосіб.

— Годі блазнювати, — відрізала я, а потім додала вже тихіше: — Успіху. Я підтримаю тебе перед народом.

Він перевів погляд на мури Іктаріса, що стрімко наближалися, і більше нічого не сказав.

Лефір їхав позаду — мовчазний і похмурий. Я таки добряче поламала його світогляд. Сподіваюся, не фатально. Ельф він, загалом, непоганий: з почуттям честі й гідності. Дарілею такий на службі точно не завадив би. Хоч зараз він виглядав так, ніби застряг десь між «усе пропало» й «мені треба час».

Я глибоко вдихнула, викликала крила й піднялася в повітря. Я — незалежний спостерігач. Не можу ж заїжджати до міста на одному коні з претендентом. Ролі визначені — тож доведеться дотримуватися їх. Навіть якщо сил на це майже не лишилося.

Міський дзвін зустрів нас без зайвих церемоній — різко й тривожно. Іктаріс прокидався так, ніби відчував: зараз йому доведеться дивитися правді в очі, а це місто ніколи не любило такі вправи.

Дарілей з’явився першим. Рівний, зібраний, із тими самими слідами бою, які не псують вигляду, а додають переконливості. Позаду — Лефір і наш мовчазний аргумент зі зв’язаними руками.

Декілька облич серед радників зблідли миттєво. Приємне видовище. Завжди тішить, коли змова розвалюється без моєї прямої участі — достатньо просто бути присутньою.

Я летіла над площею, не поспішаючи. Крила розгорнуті рівно настільки, щоб усім стало зрозуміло: так, я тут. Ні, це не демонстрація. Це вирок із ввічливою усмішкою… якої, щоправда, цього разу не було.

Дарілей зробив те, заради чого ми, власне, і витратили стільки сил, магії й нервів. Вода зі священного джерела торкнулася амфори — і духи відповіли. Без слів. Без сумнівів. Світло артефакту осяяло його, тиша, коліна підданих на камені. Визнання його як істинного спадкоємця. І цього вже ніхто не міг оскаржити. Навіть ті, хто ще вчора був упевнений у власній недоторканності.

Його промова була коротшою, ніж боялися вороги, і значно точнішою, ніж сподівалися союзники. Без пафосу, без прикрас. Про змову. Про страх, замаскований під традицію. Про те, що ворог Андали сидів не за мурами, а в раді. Кілька імен так і не прозвучали — але це вже не мало значення. Усі й так знали, на кого дивитися.

Коли настала моя черга, я опустилася поруч і сказала рівно стільки, скільки потрібно. Ні більше, ні менше. Про напівкровок. Про правду, яку вони так старанно ховали. Про те, що справжні монстри зазвичай носять пристойні шати й дуже люблять слово «традиція». Хтось у натовпі здригнувся. Значить, почули правильно.

Зовні я була спокійною. Посол драконів. Незалежний спостерігач. Гарант домовленостей. Все як і належить. Селхарон буде точно задоволений.  Хоча ні, він ніколи не буває задоволеним. Але нехай.

І лише подумки відзначила: ну що ж, ще один народ пережив зміну епохи. Величне місто Іктаріс таки вистояло. Без пожежі. Уже прогрес. 

Накази пролунали швидко. Варта рушила вперед. Радники втратили голос, впевненість і майбутнє — у різному порядку, але майже одночасно. Народ мовчав.

Епоха справді змінилася.

А я лише згорнула крила й подумала, що як для «короткої поїздки» — вийшло занадто масштабно. І це ж тільки її початок!

І більше тут моєї присутності не потребували. Нарешті. Час повернути собі право на елементарні радощі життя — гарячу воду й м’яке ліжко. Бажано в такому порядку й без свідків.

Я непомітно вислизнула з натовпу й попрямувала геть. І, звісно ж, саме в цю мить поруч з’явився Селхарон.

О, як мило. Ще бракувало фанфар і напису «твій улюблений радник уже тут».

— Не зараз, — кинула я замість вітання, навіть не зупиняючись. — Навіть якщо просто зараз почнеться кінець світу. Мене тут немає. Я відпочину — тоді й говоритимеш. Де до речі мої покої?

Селхарон вказав напрям рукою.

— Необхідно зустрітися з королем ельфійського народу, — рівно мовив він, повністю проігнорувавши мою промову й не відстаючи ні на крок.

То направо чи наліво? Ага, здається, сюди.

— От сам із ним і зустрічайся, — зітхнула я. — Ти ведеш переговори краще за мене. Я в тебе вірю, офіційно надаю всі повноваження. А я — спати.