13.2 Випробування істинного спадкоємця

Шлях до серця лісу був коротким. Занадто. Коли дерева різко розступилися й нас зустріла залита світлом галявина з джерелом, я ще до того, як побачила, вже знала — ми не самі.

Лефір.

Стоїть. Чекає. Не набирає воду, не поспішає, не виглядає ельфом, який щойно пройшов священний бар'єр лісу. Ні, вигляд у нього був такий, ніби він розставив фігури й терпляче очікує, коли суперник зробить необхідний йому хибний хід.

Я трималася трохи осторонь і просто слухала. Не слова — їх я чула достатньо ще на площі. Я слухала інтонації, паузи, ті місця, де думка звучала надто вже зручною, відполірованою, мов чужа фраза, вкладена в рот. Лефір говорив про обов’язок, про народ, про жертву — красиво, піднесено, майже з натхненням. І чим довше він говорив, тим чіткіше я бачила картину.

Він не був лиходієм. На жаль. Так би мені було простіше. Але ні, він був благородним сліпим ідіотом. Ще один. Яка несподіванка. Де вони тільки беруться?

Він щиро хотів процвітання ельфів. Порядку. Стабільності. Світлого майбутнього без «зайвих» складних питань. А отже — ідеальний кандидат, щоб використати.

Трохи підштовхнути, трохи нашепотіти про волю предків, вчасно підсунути «знак» — і ось тобі фанатик із благородною метою. Пішак. Гарний, відполірований, із переконанням у власній правоті.

Хтось дуже вправно грав на його страхах та амбіціях. Грав не заради народу, а заради влади. Старі добрі змови — навіть тут без них нікуди. Ніби вдома опинилася. Це щоб не засумувала часом у дорозі?

Розмова тим часом ходила по колу. Дарілей тиснув на зміни й майбутнє, Лефір — на традиції й кров. Ніхто нікого вже не чув. Ще трохи — і замість аргументів заговорить меч. А мені дуже не хотілося відмивати священне місце від чужої дурості.

Я зітхнула.

Чудово. Схоже, настав момент, коли «сторонній спостерігач» іде до демонів.

Я ступила між ними різко, без попереджень і без поваги до пафосу моменту. Якщо вже вправляти комусь мізки, то швидко й боляче — зате ефективно.

Ну що ж, Лефіре. Давай подивимося, що станеться, коли хтось нарешті скаже вголос те, про що ти волієш не думати. Бо я не маю часу на ці пусті теревені. 

— Опусти меч, ельфе, — сказала я спокійно, але так, щоб у словах не залишилося простору для дискусій.

Лефір здригнувся. Не відступив — гордість не дозволила, зате рука злегка тремтіла. Я примружилася, уважно його роздивляючись. Той момент, коли вже все зрозуміло, і лишається тільки вирішити: бити одразу чи спершу дати шанс подумати.

— Ти взагалі усвідомлюєш, хто стоїть перед тобою? — холодно поцікавилася я.

Він ковтнув, зібрався з духом.

— Так, леді Сеймарін. Я знаю, хто ви, і шаную вашу силу, — чемно, майже правильно. — Але тут ви лише спостерігач. Це справа ельфійського народу. Духи-охоронці послали нам випробування, і ми маємо пройти його самі.

Я потерла перенісся.

Святі духи, як же я втомилася від цього тону. Благородний. Правильний. Порожній.

— Обожнюю такі промови, — пробурмотіла я до себе. 

Палацові інтриги, благородні ідіоти й абсолютна впевненість у власній правоті. Ніби я цього не бачила вже сотні разів. Коли я тільки встигла, чи мені просто щастить?

Я знову підняла на нього погляд.

— А тепер слухай уважно. Перш ніж ти вирішиш влаштувати різанину в священному лісі, — я кивнула на меч, — давай хоча б удаватимемо, що ти вмієш думати.

Напруга в ньому лише зросла. Він не опустив зброю. Ну що ж. Я дала шанс.

Мій голос став тихішим. І від того значно небезпечнішим.

— Бо якщо ти зробиш ще бодай півкроку з цим клинком, — сказала я рівно, — духи-охоронці дуже швидко дізнаються, як виглядає справжня кара. І я їм у цьому із задоволенням допоможу.

Повітря навколо здригнулося. Лефір побілів. Усвідомлення дійшло нарешті. Повільно, майже неохоче, він опустив меч.

Дарілей усміхнувся ледь помітно. Я зробила вигляд, що не помітила.

Вдихнула глибше, змушуючи себе знову говорити майже байдужо.

— Отже. Я щойно прибула до Андали, і мені, на жаль, не встигли розжувати всі ваші внутрішні драми. Але загальна картина вже вимальовується. Принц закохався в напівкровку — Еліріан з роду Тірвен, якщо не помиляюся. Насмілився поставити під сумнів традиції — й одразу став загрозою для «чистоти роду». Класика.

Лефір кивнув.

— І тут з’являєшся ти, — продовжила я. — З благословенням. Я не питатиму, як саме ти його отримав. Хоча маю підозру, що духи тут не такі вже й головні дійові особи.

— Я пройшов ритуал, — гордо кинув він.

— Я не про форму, — відрізала я. — Я про час. Чому саме зараз? І чому одразу після цього на Дарілея влаштовують замах біля кордону священного лісу? Щоб ти гарантовано залишився єдиним претендентом. Дуже… священно, нічого не скажеш.

— Цього не може бути! — зірвалося в нього.

Я всміхнулася — хижо.

— Може. І є. Один із нападників вижив і вже готовий поділитися спогадами. Але не відволікаймося.

Я зробила крок ближче.

— Мені подобається інше, — тихо сказала я. — Як дивно всі ці розмови про «волю предків» і «очищення роду» обертаються навколо однієї конкретної напівкровки, яку Дарілей захищає ціною трону.

— Такі, як вона, не повинні існувати! — вихопилося в нього.

Хм, як цікаво.

— Он як, — протягнула я. — Тоді маю для тебе погані новини.

Я зробила паузу. Нехай слова вп’ються.

— Моя мати була ельфійкою з благородного роду Андали. А мій батько — маг, князь із роду, який підкорює блискавку. Я — напівкровка.

Його обличчя стало безкровним.

— І при цьому, — продовжила я спокійно, — маю благословення ельфійських духів-предків. Я вільно входжу до цього лісу. І колись саме вони мене сюди покликали.

Так це було чи не зовсім із моєю появою у серці цього священного лісу — уточнювати зараз не буду. Зате як пафосно звучить. Саме те, для потрібного ефекту.

Лефір відступив.

— Неможливо…