12 «Теплий прийом»

— Я відома вам як леді Аміра, рятівниця Андали, дитя з пророцтва елементалів, — виголосила рівним тоном, обвівши поглядом усю площу. — Моє ім’я тепер Сеймарін Дарксайд. Законна дружина лорда гірських драконів, спадкоємного принца всіх земель драконів.

Спокійно, Сеймарін. Усміхатися — не обов’язково. Досить не кліпати.

Я стояла рівно, не рухаючись, дозволяючи тиші працювати на мене. У таких моментах головне — не поспішати. Натовп сам додумає те, що йому зручніше за все. А страх — вагомий аргумент у цій справі.

Площа завмерла. Хтось стискав амулети, хтось — руків’я мечів, хтось просто молився, аби це все виявилося сном. Дракони за моєю спиною мовчали, але їхня присутність тиснула краще за будь-які слова. Навіть у своїй людській подобі.

Що я можу сказати? Вітайте світ, про який ви забули за ці століття ізоляції. І не хвилюйтеся, ці зубаті й лускаті красунчики не кусаються. Принаймні поки що.

Король ельфів нарешті зробив крок уперед. Його обличчя було бездоганно зібраним — із тих, що роками тренують перед дзеркалами, щоб не видати жодної слабкості.

— Землі Андали вітають вас, — промовив він урочисто, з тією особливою інтонацією, у якій «вітаємо» звучить як «ми ще подивимось». — Леді… Сеймарін Дарксайд.

О, диво. Запам’ятав з першого разу. Уже прогрес.

Я схилила голову рівно настільки, щоб це можна було назвати ввічливістю, але не покорою.

— Я прибула як очільниця делегації від земель драконів, — відповіла спокійно. Мій голос не підвищувався, але лунав чітко, без жодного тремтіння. — І як та, хто виконав свою частину домовленостей із Андалою.

Я бачила, як кілька радників напружилися. Слово «домовленості» їм не подобалося. Особливо — в минулому часі.

— Вічний шторм більше не ізолює ваші землі, — продовжила я, дивлячись королю просто в очі. — Світ знову відкритий для вас. А це означає не лише можливості, а й відповідальність.

І, так, сюрприз: відповідальність має ціну.

Між нами повисла пауза. Та сама, в якій вирішують, хто першим відведе погляд. Король не поспішав. Я — тим більше.

— Ми вдячні за… вашу участь, — зрештою мовив він. Обережно. Надто обережно. — Проте подібні питання не вирішуються на міській площі.

Звісно. Для цього існують зали, інтриги й багатогодинні наради, на яких удають, що не знають, про що йдеться.

— Я й не наполягаю, — відказала я рівно. — Але волію, щоб усі зрозуміли: я тут не випадково. І не збираюся затримуватися.

Я зробила крок уперед. Камінь під ногами відгукнувся глухим стуком.

— Угода була чіткою. Шторм — за плату. Я виконала своє. Тепер — ваша черга.

За спиною хтось нервово ковтнув. Повітря ніби стало густішим.

Ну от. Тепер можна й дихати.

Обличчя короля залишалося незворушним, але я бачила — він почув. Усі вони почули. І зрозуміли: це не прохання. І навіть не погроза.

Це констатація факту.

Я дозволила собі ще мить мовчання, а тоді додала вже холодніше:

— Мої посланці зв’яжуться з вашими радниками та представниками інших народів Андали. Я очікую відповідей. І виконання зобов’язань.

Я зупинила погляд на ньому востаннє — і відступила, повертаючи контроль простору назад королю. Формально. Лише формально.

От і все. Рятівниця повернулася. І, схоже, сюрпризи тут люблять не менше, ніж я. За приборкання шторму вдячні, але були б іще вдячніші, аби я більше не з’являлася тут навіть для отримання плати. Ага, зараз, розбіглася.

Непроникне обличчя. Рівна постава. Жодної емоції назовні. А всередині — знайоме, іронічне задоволення. І хоч як би я не хотіла це визнавати: уроки Селхарона таки не минули даремно.

Король ельфів зрештою вийшов уперед. Спокійний. Зібраний. Надто зібраний для того, хто щойно дивився в обличчя драконам.

— Я не зрікаюся укладених угод, — промовив він твердо. — Борг буде виплачено. Але згодом.

Згодом. Чудове слово. Таке зручне. Таким словом зазвичай прикривають страх або відчай — залежно від ситуації. Я трохи невчасно прилетіла? Хто б сумнівався. 

Я не відповіла одразу. Просто дивилася на нього, дозволяючи тиші зробити свою справу. Мовчання дуже часто справляє набагато кращий ефект за будь-які слова. 

За моєю спиною дракони ледь відчутно напружилися, і повітря стало важчим — наче перед грозою.

Король продовжив, уже обережніше:

— Ви прибули в час, коли вирішується доля нашого народу. Нині триває випробування, послане духами-хранителями. Воно визначить, хто гідний очолити ельфійський народ.

Мій погляд ковзнув убік — до претендентів. Напружені. Зібрані. Готові або зламатися, або згоріти.

Ем… що? Невже мене аж настільки довго тут не було? «Претендентів»? Я остаточно заплуталася в цій ситуації. Дарілей же наслідний принц. То звідки взявся той другий? Вони що, встигли змінити власні закони з часу мого останнього візиту? І він теж має фіалкові очі?! Ого! Неочікуваний поворот.

— Випробування? — перепитала я рівно. — У чому воно полягає?

Священний ліс. Першоджерело. Амфора. Вибір достойного. Старі традиції, загорнуті в красиві слова про волю предків. Усе це я вже чула. Слова різні — значення те саме.

Усе заплутано і так швидко не розберешся. Але священний ліс? Значить нам по дорозі. Це ж одна з обіцяних плат від народів Андали — саме її я зараз і візьму.

Як же вдало все склалося. Теоретично. Принаймні мені дуже хочеться в це вірити. Бо наразі я геть не розумію, що тут відбувається. Зате інтуїція шепоче: морока буде ще та. Але стояти осторонь просто не можу.

Я, звісно, хотіла з усім покінчити тут якнайшвидше, хоч не очікувала, що одразу втраплю в саму гущу подій. Схоже, я приземлилася просто у спробу ельфійського перевороту влади. З моїм-то везінням це, звісно, не дивно. Хоча, скажімо чесно, невже не можна було бодай раз, щоб усе минуло без драм?

Я ще не до кінця розумію, що тут коїться, але розберуся по ходу. У кращому разі — буде весело. У гіршому — хтось сильно пошкодує.

— Який дивовижний збіг, — мовила я, ледь примружившись. — Саме доступ до цього лісу був обіцяний мені як плата за приборкання шторму.