11 До Андали

Я завершувала останні приготування в дорогу. Рухи були чіткі, відпрацьовані, але всередині все гуло від тривоги.

Калден мовчки сидів у кріслі біля вікна, склавши руки на грудях, і пильно стежив за кожним моїм кроком. Не допомагав. Не заважав. Просто був. І цього вистачало, щоб повітря в кімнаті ставало густішим.

Я й досі не до кінця розуміла, як мені вдалося його переконати. Він не хотів відпускати мене до Андали й знаходив для цього тисячу причин — від стратегічних до відверто абсурдних. Частина з них, щоправда, була небезпечно логічною, що лише ускладнювало справу.

Та навіть у цій «перемозі» не все було веселково. Я вирушала не сама, а з офіційною делегацією, точніше з особистою охороною, що видавали себе за делегатів. І, звісно ж, із Селхароном на додачу.

Із Селхароном!

Наче мені тут, у замку, бракувало його повчального тону й звички дивитися на мене так, ніби я страшна помилка, що спіткала рід драконів і ось-ось підпалю світ — випадково, але з ентузіазмом. А тепер я мушу терпіти це ще й у дорозі. Без втечі. Без дверей, якими можна грюкнути.

Але це була умова. Одна з тих, які Калден озвучує рівним голосом і без права на апеляцію. Сам він не міг надовго залишити землі драконів — відвідини моїх батьків стали єдиним винятком. І вдруге такого він не зробить.

Я застебнула сумку й нарешті озирнулася.

— Можеш дивитися менш загрозливо, — кинула через плече. — Я ж не збираюся тікати. Принаймні не сьогодні.

— Ти завжди тікаєш, — спокійно відповів Калден. — І саме це робиш зараз.

Я хмикнула й підійшла ближче.

— Гарна характеристика, — зупинилася просто навпроти нього. — Запишеш у хроніки роду Дарксайдів? Королева Сеймарін, що постійно тікає від своїх обов'язків.

Він підвівся. Повільно. Занадто близько. Я відчула тепло його тіла ще до того, як він заговорив.

— Ти їдеш у небезпечне місце, — сказав тихо. — І з тими, кому я не довіряю повністю.

— Ти взагалі комусь довіряєш? — примружилася я.

— Тобі, — відповів одразу.

Це мало б заспокоїти. Але лише змусило серце вдарити швидше.

— Тоді в чому проблема? — я підняла голову, дивлячись йому просто в очі. — Чи довіра у тебе з умовами?

Його пальці лягли мені на талію — не стискаючи, не утримуючи. Лише нагадуючи, що він може це зробити будь-якої миті.

— Проблема в тому, що ти не вмієш берегти себе, — промовив він. — А я не звик втрачати те, що належить мені.

Я усміхнулася — повільно, з викликом.

— Обережніше, — прошепотіла. — Зараз це прозвучало так, ніби ти забороняєш мені дихати без дозволу.

— Не забороняю, — він нахилився ближче, так що між нами лишився один подих. — Я просто контролюю, щоб ти не задихнулася.

Ми завмерли. Мить — і він міг поцілувати мене. Мить — і я могла відштовхнути його й вийти, грюкнувши дверима.

Я повільно поклала долоню йому на груди, відчуваючи під пальцями рівний, сильний ритм.

— Я полечу, — сказала тихо. — Навіть якщо тобі це не подобається. І повернуся до тебе попри всі випробування.

Його погляд потемнів. Він прихилився до мене й, лоскочучи шкіру на шиї своїм подихом, тихо промовив:

— Я знаю. Саме це й лякає.

Стук у двері прозвучав різко й недоречно — ніби хтось навмисно обрав самий невдалий момент.

Я відсахнулася від Калдена на пів кроку саме в ту мить, коли двері відчинилися.

На порозі стояв Селхарон.

Прямий, зібраний, бездоганно стриманий — утілення драконячої дисципліни й мого персонального кошмару. Старший брат Калдена, його перший радник… і особа, яка вважала своїм святим обов’язком контролювати кожен мій подих.

— Усе готово до відльоту в Андалу, — рівно повідомив він, ковзнувши по мені оцінювальним поглядом. — Делегація зібрана. Ескорт чекає.

Я ледь стрималася, щоб не зітхнути надто демонстративно.

— Яка радісна новина, — мовила солодко. — Уже біжу. Або лечу. Ще не вирішила, як краще відповідатиме протоколу.

Селхарон повільно перевів погляд на мою сумку, тоді знову на мене.

— Сподіваюся, ви усвідомлюєте, що це не прогулянка, — сухо зауважив він. — Ви рушаєте як офіційний делегат. Як дружина спадкоємця престолу драконів. Кожне ваше слово, жест і… — він зробив ледь помітну паузу, — імпульсивне рішення матиме наслідки.

— Так, я пам’ятаю, — кивнула я. — Я — важлива політична фігура. Символ стабільності, майбутніх союзів і гарної усмішки на офіційних прийомах. Магію — тримати при собі, язик — за зубами, світ — не підпалювати. Нічого не пропустила?

Його щелепи ледь напружилися.

— І лише після цього, — продовжив він, ігноруючи мій тон, — ви матимете можливість займатися своїми… дослідженнями. Рунна мова друїдів — не пріоритет цієї місії.

Так, Селхарона зовсім не цікавила проблема закриття арки, бо ж Мейр — це не наші землі. На відміну від мене. Йому важливіші вигідні угоди з народами Ардали — тільки те, що буде корисно для земель драконів. Усе інше для нього не важливе. 

— Звісно, — я закотила очі. — Бо ніщо так не рятує світ, як правильно складені договори й чемні поклони.

Калден стояв поруч, мовчазний, з кам’яним обличчям. Не втручався. Не заперечував. Навіть не глянув у мій бік.

Я відчула, як у мені закипає знайоме роздратування — те саме, яке завжди виникає, коли мене намагаються втиснути в рамки.

Я нахилилася трохи вперед і, не зводячи очей із Селхарона, кинула через плече:

— Бачиш? — кивнула в бік Калдена. — Навіть він мовчить.

Потім повернула голову й усміхнулася вже йому — криво, примруживши очі.

«Ля ти криса, Калдене. Я це ще тобі пригадаю», — подумки фиркнула, помітивши, як він зручно сховався за мовчанням і не втручався у наше протистояння із Селхароном.

Калден ніби прочитав мої думки, або ж все було написано у мене на обличчі.

В кутиках його губ ледь-ледь здригнулося щось схоже на усмішку. Лише на мить. Селхарон цього не помітив — або зробив вигляд, що не помітив.

— Час, Сеймарін, — коротко мовив Калден.

Я зітхнула, закинула сумку на плече й рушила до дверей.