10 Повернення Калдена

Решту часу в батьків я просто… відпочивала. Справжнісінько, без підводних каменів і прихованих катастроф. І що найдивніше — за весь цей час моя сила жодного разу не вийшла з-під контролю.

Отакої.

Можливо, саме цього мені й бракувало для внутрішньої рівноваги й стабілізації магії? Відкласти всі турботи. Перестати бути в напруженому очікуванні нової катастрофи, наче хтось може ось-ось вигукнути про чергову змову чи напад тіней.

Просто дихати — без загрози над головою і без необхідності бути готовою рятувати світ кожні п’ять хвилин.

Тут, у батьківському домі, я заборонила собі думати про майбутні випробування: про подорож до Андали, про стягнення плати за приборкання магічного шторму — ще та морока, я це наперед відчуваю, — про інтриги й змови в землях драконів, і навіть про кляту арку й способи нарешті її закрити.

Усе це буде потім. Коли я знову вирушу далі. Коли знову доведеться бути сильною, рішучою й трохи надто впертою.

А тут я просто вдома. І, здається, маю повне право користуватися турботою, теплом і тим фактом, що хтось інший нарешті хвилюється за мене, а не навпаки.

Не минуло багато часу, як повернувся Калден. І я з подивом усвідомила, наскільки сильно встигла за ним скучити. Хоча, звісно, могла б удавати, що це не так. Але сенсу вже не було.

Я вдивлялася у нього, намагаючись вловити найменшу ознаку проблем.

Сподіваюся, все минуло добре. Хоч ми й допомагали без жодних прихованих мотивів, але я не мала ілюзій: наші дії точно розглядатимуть під лупою. Певна, там уже шукають підступ, прихований умисел і змову проти них у кожному нашому кроці.

Бо як інакше? Коли щось робиться ось так безкорисно — це завжди підозріло. Особливо якщо я беру в цьому участь.

У розмовах з іншими Калден тримався рівно й стримано, повторюючи, що все минуло добре. Та я надто добре його знала. Коли він так каже — це означає лише одне: говорити він не буде. А якщо й заговорить — то не зараз і не так, як мені хотілося б. Можливо, зізнається пізніше. Коли ми залишимося наодинці. І навіть тоді — не факт.

Коли цей момент нарешті настав, я раптом зрозуміла, що зовсім не хочу його псувати. Цю крихку тишу між нами. Я бачила втому в його поставі, у тому, як він трохи повільніше рухався, як затримував подих. Він приховував її, як умів. Але від мене — марно.

Я просто підійшла й обійняла його. Без слів. Він притиснув мене до себе щільніше й шумно видихнув — так, ніби не зняв щити, а просто дозволив мені опинитися всередині них.

— Відпочинь. Хоч трохи, — прошепотіла я, остаточно відмовляючись від наміру щось із нього витягати.

Не зараз. Сьогодні він не витримає ще одного допиту.

— Невже навіть нічого розпитувати не будеш? — озвався він, ледь примружившись, із тінню лукавства в голосі.

— Не буду, — зітхнула я. — Принаймні не зараз. Тобі потрібна пауза. Я це бачу.

Він мовчки перехопив мене й посадив собі на коліна. Я опинилася зовсім близько, сперлася долонями об його груди. Тепло пробивалося крізь тканину, знайоме й заспокійливе, і від цього всередині щось стискалося.

Я на мить поглянула на його губи — і відчула, як у горлі пересохло.

— Мені бракувало твоєї підтримки, — промовив він тихо, хриплувато. Не як зізнання — як констатацію факту.

Його голос, подих, близькість — усе тягнуло мене до нього сильніше, ніж я була готова зізнатися навіть собі. Та я змусила себе не губитися в цьому відчутті. Нам усе ж треба було поговорити.

— Мені теж було порожньо без тебе, — відповіла я стиха, дивлячись з-під вій.

Він ковтнув, притиснув мене міцніше, ніби боявся відпустити.

Я вже відкрила рота, щоб сказати щось дурне й заспокійливе. Не сказала. З Калденом це ніколи не працювало.

— То… все було настільки погано з королем Мейру? — обережно спитала я, таки порушивши мовчанку.

Калден завмер, його тіло скам'яніло. Лише за мить він відповів:

— Непросто. Він нічого не сказав прямо, але наше втручання викликало підозри. Він хотів зрозуміти наші мотиви. — Калден трохи напружився. — Я владнав це, — повторив він. — Тобі не варто хвилюватися.

А ось усім іншим — дуже навіть варто, — прозвучало між рядків.

Я відсторонилася рівно настільки, щоб бачити його очі.

— Мене хвилює все, що тисне на тебе, — сказала тихо, але твердо. — Ти більше не сам. І не мусиш тримати все на своїх плечах. Я поруч. Завжди.

Його погляд здригнувся. Маска впевненості на мить дала тріщину. Він ніжно провів долонею по моєму обличчю й ледь усміхнувся — втомлено, щиро.

— Я знаю, моя пташко.

І в цю мить я відчула: я справді тут. Не як тягар. Не як проблема. А як опора.

— Як твоя магія? — різко змінив він тему, закриваючи її так само безжально, як і відкрив. — Нам уже час повертатися в землі драконів.

Я тихо зітхнула. І ось воно. Мить тепла скінчилася. Калден знову зібрався в панцир — холодний, стриманий, непохитний. Чоловік, що тримає світ у кулаці й ніколи не дозволяє собі слабкості довше, ніж на кілька подихів.

— Добре, — відповіла рівно, майже надто спокійно. — Мені просто потрібен був перепочинок. Магія стабільна, я відновилася. І планую якомога швидше рушати до Андали.

Я відхилилася трохи назад, щоб бачити його очі.

— Потрібно вивчити руни друїдів і нарешті покінчити з аркою. Назавжди. Бо, знаєш, мені не припало до смаку бути наживкою для тіней. Особливо без права вибору.

Його пальці на моїй талії різко напружилися, ніби він на мить серйозно розглянув варіант просто не відпускати. Ледь помітно. Але я відчула це миттєво. Як завжди.

— Ми це вже обговорювали, — додала я швидше, ніж він встиг щось сказати, і підняла на нього погляд. — Ти сам бачиш, у якій небезпеці мої рідні. Друзі. Усе, що мені дороге. Арка непередбачувана, і з кожним разом стає тільки гірше. Її потрібно закрити. Якнайшвидше.

Я зробила паузу, а тоді вколола м’якше, але болючіше:

— А без знань з Андали я там просто нічого не вдію. І ти це знаєш.

Він відсторонився. Цей рух був гірший за будь-які слова.