9 Візит до Олдена

Калден вирушив до короля Мейру без зайвого зволікання, залишивши зі мною кількох охоронців. Спершу він хотів лишити майже всіх, але тут мені вдалося його вмовити — навела цілком розумні аргументи.

Адже він їде до столиці й має виглядати солідно. Тому охорона йому потрібніша, а мені й кількох вартових вистачить. Бо що тут зі мною може трапитися?

Хоча, якщо бути чесною, я б воліла відправити з ним усіх. Але цей варіант навіть не розглядався.

«Бо без нагляду я точно знову знайду пригоди на свою п’яту точку».

Хм. Ніби кілька вартових здатні цьому завадити, якщо я щось надумаю. Та, звісно, вголос я цього не сказала. Інакше так легко б не відбулася.

Вже давно засвоїла: вміння вчасно промовчати буває дуже корисним.

Ранок почався тихим сімейним сніданком. У компанії батьків… і вартових. Авжеж. Як же без них — вони практично стали моєю тінню.

Після сніданку я вирішила навідатися до елементаля Олдена.

Щойно я вже зібралася йти, до мене підійшла матінка. Я відразу відчула — її щось турбує.

— Що трапилося, мамо?

Вона ніжно усміхнулася, ледь торкнулася мого волосся, поправляючи неслухняне пасмо.

— Складно звикнутися з думкою, що ти у мене вже настільки доросла, — її голос був сповнений любові, а в мені відгукнувся тихий смуток.

Я просто обійняла її у відповідь. Будь-які слова тут здавалися зайвими. Хай би скільки нам було років і які б випробування не стояли попереду, ми все одно можемо дозволити собі лишатися дітьми в рідному домі, доки живі наші батьки.

Зрештою я відсторонилася.

— Мамо, тебе щось турбує? — усе ж запитала знову.

Вона зітхнула й заговорила, ніби боячись почути відповідь:

— Сеймарін, доню… твоя пам’ять так і не повернулася?

Ім’я Сеймарін досі звучало для мене чужим. Щоразу, коли його вимовляли, у мені спалахував глухий спротив. Та «я» лишилася десь у минулому, якого я не пам’ятаю. Але й Амірою я не стала до кінця — це ім’я народилося вже в Андалі, і світ усе одно вперто бачив у мені тільки Сеймарін.

Прірва між цими двома «я» ставала дедалі ширшою.

З полегшенням видихнула. Добре, що не щось серйозніше. Я вже переконала себе, що змирилася зі втратою спогадів, і це давно перестало мене тривожити.

— Ні, не повернулася. Але не хвилюйся, — я перевела погляд у вікно й усміхнулася. — Я знайшла вас. А більше мені нічого від минулого й не потрібно.

Та матінку така відповідь не задовольнила.

— У народу драконів свої цілителі, їхні техніки відрізняються від друїдських. Можливо, вони змогли б тобі допомогти, — обережно мовила вона, добираючи слова.

— Не хвилюйся, — я щиро їй усміхнулася. — Мені справді цього не потрібно. А якщо бути зовсім чесною…

Я на мить змовкла, опустивши погляд.

— Я вже навіть свідомо не хочу повертати спогади, — сказала тихіше. — Минуле формує нас. І я не впевнена, що хочу згадати все. Раптом деякі з тих спогадів будуть надто... болючими.

Мої колишні друзі. Знайомі. Напевно, серед них є ті, хто загинув від лап тіней. Або вчинки, через які мені було б соромно чи боляче і нічого вже не зміниш. Ні. Нехай минуле лишається в минулому. У мене й без нього турбот більше, ніж хотілося б. Ще й із цим розбиратися? Ні, дякую.

Я струснула головою й поплескала себе по щоках, остаточно проганяючи хандру.

— Годі! Щось я надто розсиділася, — вже жвавіше мовила до матінки, налякавши її такою різкою переміною.

Вона притисла руку до грудей, намагаючись заспокоїтися.

— Я сьогодні ще хочу зайти до буркотуна Олдена, — повідомила їй.

Матінка зітхнула й усміхнулася тепліше.

— Тоді не забудь прихопити мою фірмову настоянку. Так розмова з ним піде значно краще.

— Думаю, так і зроблю, — хмикнула я. — Бо інакше він може навіть на подвір’я не пустити, якщо буде в геть поганому гуморі. А так у мене хоча б з’явиться шанс.

Ми разом розсміялися.

Мамина настоянка й справді була річчю майже чарівною. Можливо, вона допоможе мені уникнути його невдоволеного бурчання. Або хоча б трохи його зменшити.

Але як і очікувалося, на мене чекав просто «чарівний» прийом у домі елементаля.

— Геть з мого дому! — пролунало замість вітання. — Тут вам не музей, щоб тинятися й усе роздивлятися!

Я ще навіть рота не встигла відкрити. Хоч і готувалася до холодного прийому, але щоб отак — з порога і без жодних прелюдій.

Ну звісно. День без криків — змарнований день.

— Пане Олдене, — почала я рівним, майже безбарвним тоном, водночас ухиляючись від предметів, що летіли просто в мій бік.

Добре, що я змусила охоронців залишитися зовні. Навіть не хочу уявляти, як би вони відреагували на цей… своєрідний «замах». Тоді про жодну розмову й мови б не було. І чим би це все закінчилося — теж краще не думати.

— Я принесла вам настоянку матінки, — продовжила я, намагаючись не підвищувати голос. — Можливо, заради неї ви хоча б вислухаєте мене, перш ніж виставляти за поріг?

Політ речей у мій бік на мить припинився. Я обережно визирнула з-за пакета з тією самою настоянкою.

Олден свердлив мене таким поглядом, ніби зважував: що зараз привабливіше — прибити мене на місці чи посмакувати божественним нектаром.

Зрештою він фиркнув, підійшов і без жодних церемоній вихопив пакет у мене з рук.

Втілення тактовності. Просто еталон.

— Чого припхалася? — пробурмотів він, уже витягуючи пляшку. На мить навіть усміхнувся… але швидко згадав, що я досі тут. — Не бачиш, що я зайнятий? Ще й купу народу за собою притягнула. Всім аби тільки заважати мені працювати.

Я глибоко вдихнула, збираючи рештки терпіння. Це буде складна розмова. Головне — не зірватися. І, бажано, нічого тут не підірвати.

— Я лише хотіла дізнатися, чи не з’ясували ви чогось нового про руни, — почала я максимально спокійно.

— А ти чим увесь цей час займалася? — різко кинув він. — Невже сама нічого не знайшла? А я вже подумав, що ти хоч трохи перспективна. А виявилася такою ж бездарністю, як і решта.