8 Перепочинок після

Я стояла, трохи зігнувши поранену ногу, спираючись на плече Калдена. Він обережно тримав мене за талію, водночас уважно слухаючи генерала.

— Годі, — різко обірвав він Магвара, не витримавши більше. — Решту залишаю на вас. Якщо хтось із потвор таки вцілів — з одним чи двома ви впораєтеся самі. Сеймарін потрібен цілитель. Негайно.

Ох, який же він сьогодні дратівливий. І зовсім нестриманий. Я навіть не впізнавала його. Наче перемога його не заспокоїла, а тільки розлютила ще більше.

Ми ж вижили, ніхто не загинув. А це саме по собі неймовірне чудо. Всього кілька воїнів отримали травми. А моя рана взагалі не рахується — дрібниця. Більше постраждало его, ніж нога.

Генерал коротко кивнув і відійшов роздавати накази.

Калден обережно підхопив мене на руки.

— Я й сама можу йти. Рана не серйозна… — почала було я, але, натрапивши на його погляд, миттєво прикусила язика.

Гаразд. Дам йому хвилинку охолонути. Бо виглядає він так, ніби зараз здатен спалити пів табору. І це — без жодного слова.

Та й нога таки добряче болить, хоч хай би як я не намагалася це приховати. А зцілитися не наважуюся. Щось сила занадто часто стала неслухатися так, як слід.

Калден ішов мовчки. Його щелепи раз по раз стискалися, а в плечах відчувалася напруга — така, ніби він стримувався з останніх сил.

Та що з ним відбувається? Чому він злиться? Невже на мене?

Охоронці трималися осторонь, не наважуючись втрутитися, але тінню слідували за нами. Як ще їх Калден не повбивав після того як вони не встежили за мною, коли я до арки рвонула?

Все. Більше я не витримаю цього мовчазного лютування.

— Калдене, — звернулася я, остаточно втративши терпіння. — Досить. Просто скажи це.

Його руки напружилися ще більше. Я відчула легке тремтіння в його пальцях — ледь стримуване, небезпечне.

— Я зараз занадто злий, щоб говорити з тобою, — холодно мовив він. — Ти поранена. Тебе огляне цілитель. Я заспокоюся. І тоді ми поговоримо. Дуже ґрунтовно.

— Не треба цієї драми, — я теж почала заводитися. — Постав мене. Ми поговоримо тут і зараз.

— Ні, — коротко відрізав він, навіть не глянувши на мене.

— Це не схоже на діалог, — я почала вириватися. — Я не твоя власність, щоб ти вирішував за мене!

Він лише міцніше притиснув мене до себе.

— Боляче! — вирвалося в мене. — Ти зараз мені всі кістки переламаєш! Вирішив власноруч завершити те, що не вдалося тим монстрам?!

І тут Калден зірвався.

— Ти взагалі думаєш, перш ніж діяти?! — його голос був низьким, зірваним. — У нас була чітка стратегія. А тобі до арки було заборонено підходити! Заборонено, Сеймарін! А ти що зробила? Кинулася туди сама, без зброї, без підтримки, без плану! Я лише дивом здогадався, що ти, всупереч усім заборонам, була там. Ти ледь не загинула!

— Якби ти не втрутився, я б упоралася! А тоді ще й тебе довелося рятувати! — огризнулася я, не стримуючи емоцій. — Я контролювала ситуацію до твоєї появи!

— Ні, — різко перебив він. — Якби я не втрутився, ти була б мертва. І ти це знаєш.

Я відкрила рота, щоб заперечити — і зупинилася.

Бо побачила.

За цією холодною, кам’яною маскою — страх. Справжній. Глибокий. Такий, що не сховаєш за наказами чи стриманістю. Його руки все ще тремтіли. Не від люті — від єдиної думки, що майже мене втратив.

Я повільно зсунулася з його рук, обережно ставши на землю й притримуючи поранену ногу. Він не зупинив мене. Лише дивився — напружено, пильно.

І, не кажучи жодного слова, я притягнула його до себе й поцілувала.

Уклала в цей поцілунок усе: страх, впертість, лють, любов, вдячність — усе, що не вкладалося в слова. Те, що ми так уперто ховали за суперечками.

Калден завмер лише на мить. А потім відповів — різко, глибоко, так, ніби боявся відпустити.

Ми все ще злилися одне на одного. Ми все ще були впертими до безглуздя. Але кохали — ще сильніше.

— Я не можу тебе втратити, — ледь чутно прошепотів він, відриваючись від мене.

Калден заплющив очі й прихилився чолом до мого, вирівнюючи подих.

— Але ти не можеш контролювати кожен мій крок, — відповіла я так само пошепки. — Я не пташка, щоб замикати мене в золотій клітці.

— Шкода, — з гіркою іронією озвався він. — Бо іноді мені дуже хочеться. Принаймні тоді я знав би, де ти й що з тобою все гаразд.

— О, не сумнівайся, — криво всміхнулася я. — Я б знайшла спосіб втекти навіть звідти, попри усі замки.

Кутик його вуст смикнувся — майже усмішка.

— Ходімо, — мовив він уже спокійніше. — Покажемо тебе цілителю. Нарешті.

— Слухай, а підлікуй ти мене сам, — хитро примружившись, запропонувала я. — У шпиталі буде моя матінка, а їй я в такому вигляді не дуже хочу потрапляти на очі.

Калден одразу посерйознішав.

— Твоя магія все ще виходить з-під контролю? Тому ти й досі не зцілила себе?

Я трохи зам’ялася, але відступати було нікуди.

— Є таке… трохи. От і не наважуюся відновлюватися самостійно.

Він спохмурнів і втомлено потер долонею обличчя.

— Отже, там, у наметі, той спалах сили... — промовив, ніби сам до себе.

— Якось не було можливості розв'язати цю проблемку, — понуро пробурчала.

— Але ти все одно ризикнула й бездумно кинулася до арки в такому стані, — хмуро поглянув на мене.

— Не було часу зважувати всі «за» і «проти», — знизала плечима. — Я просто діяла. Потрібно було виграти трохи часу.

— Як завжди, — зітхнув він. — Безстрашно кидаєшся в саме пекло, не думаючи про себе й наслідки…

І вже з лукавою усмішкою додав:

— …але тремтиш від думки, що матінка насварить?

Я насупилася.

— Це зовсім різні речі, — буркнула. — Ти просто ще не бачив її у гніві. Повір, з цим навіть усі тіні, що вилізли з арки, не зрівняються.

Калден тихо фиркнув.

— Добре, — мовив він. — Тоді справді краще, щоб тебе лікував я. Не хочу перевіряти, чи переживе табір зустріч твоєї матері з пораненою донькою.

— От бачиш, — самовдоволено кивнула я. — Нарешті ти визнав, що деякі катастрофи навіть тобі не під силу контролювати.