7.1 Битва: все або нічого

На мить я втратила зв’язок із реальністю. Ніби мене силоміць вирвали з неї. Лише всепоглинаюча темрява й пустка довкола…

Я різко вдихнула, приходячи до тями, — хрипко, на повні груди, ніби щойно виринула з глибини. З горла вирвався надривний кашель.

Швидко заморгала й роззирнулася, підводячись на руках із землі. У долоні вп’ялася груба, кам’яниста земля. Біль повертав до реальності значно швидше, ніж будь-які думки.

Зір нарешті прояснився, і я змогла сфокусуватися на арці. І тут мій погляд зустрівся з очима — чорними, мов сама безодня смерті. На мене невідривно дивилося створіння, послане самими демонами.

Висока постать застигла біля порталу. Його тіло вкривала жорстка, густа шерсть. Довгі передні лапи закінчувалися гострими пазурами, паща була розкривлена в грізному оскалі, повному гострих іклів. Але найгірше — очі. Чорні, порожні, холодні. Вони лякали не люттю, а повною відсутністю всього живого. Наче створені з самого нічного кошмару.

Потвора пронизливо заревіла, вирвавши мене з заціпеніння.

Я миттю знайшла поглядом Калдена. Він лежав трохи осторонь, нерухомий, у людській подобі. Він прийняв на себе основний удар магічного вибуху в ту мить, коли я втратила контроль.

Тінь зреагувала першою — зірвалася з місця й кинулася в його бік.

— Ні! — вирвалося з горла у відчаї.

Я різко метнулася до Калдена, встигнувши в стрибку викрикнути заклинання щита. Він спалахнув в останню мить. Кігті потвори з огидним скреготом різонули по ньому, висікши яскраві іскри.

Чудовисько загарчало ще голосніше й почало з усієї сили бити по щиту. Я ледве встигала його оновлювати, приймаючи на себе важкі, люті удари.

Так воно швидко прорветься — і скоро буде тут не одне. Зброї при собі я не маю, а магії обмаль. Та ще Калден непритомний. Потрібно відходити. Перегрупуватися.

Вловивши мить між оскаженілими атаками, я викликала крила, відштовхнула потвору потоком вітру й рвонула вгору, обхопивши тіло Калдена. Тінь стрибнула слідом — високо, майже неможливо високо. Її кігті вчепилися в мій чобіт, боляче врізавшись у плоть.

Мене різко смикнуло вниз.

З останніх сил, ігноруючи пекучий біль, я посилила крила, намагаючись набрати висоту й водночас не випустити Калдена.

Потвора смикалася й викручувалася, намагаючись потягнути мене до землі або вдарити іншою лапою. Від цього її кігті вгризалися все глибше.

— Інстант фульгур… — хрипло видихнула я й метнула заряд блискавки в потвору.

Повітря розітнув моторошний рик. У ніс вдарив різкий запах паленої шерсті й плоті. Чудовисько ослабило хватку й полетіло вниз, залишивши на моїй нозі рвані, пекучі рани.

Я таки вирвалася й змогла піднятися вище. Та сили танули надто швидко. А з арки вже лізло все більше й більше тіней.

Чудовий план, Сеймарін. Просто блискучий. Влізти в саме пекло без зброї, виснажити себе до межі і без жодного результату. Наступного разу, може, ще й поаплодую собі. Якщо, звісно, виживу зараз.

Калден почав приходити до тями — на моє щастя. Він важив чимало, і мені доводилося докладати неабияких зусиль, щоб утримувати його й водночас підтримувати заклинання польоту.

Я піднялася якомога вище й зависла в повітрі. Та потвори все ще були небезпечно близько — скупчувалися під нами, підстрибували, намагалися дістати й схопити.

З кожною спробою їхні стрибки ставали вищими. Або ж це я слабшала й поволі опускалася нижче — важко сказати, що з цього гірше.

Мій силует явно їх приваблював. Або ж вони відчували мою слабкість. Чи кров, що сочилася з рани й крапала на землю, мов маяк.

Калден стиха застогнав і привідкрив повіки.

— Аміро… — ледве вимовив, ще не до кінця прийшовши до тями.

А тоді раптово розплющив очі й міцно вчепився в мої плечі руками. Я ледь не випустила його. На мить втратила контроль, просіла вниз — і одна з потвор майже дістала нас.

— Ти в порядку?!

— Не смикайся! — прошипіла крізь стиснуті зуби, силоміць піднімаючись вище.

Калден швидко озирнувся довкола й лише тепер усвідомив, де ми опинилися.

— Відпусти мене. Я швидко обернуся на дракона, — коротко кинув він, миттєво оцінивши ситуацію.

І вже почав вириватися. Я перехопила його міцніше, не даючи йому навіть шансу. Чесно — якби руки не були зайняті ним самим же, я б його добряче тріснула.

— Та вони зжеруть тебе швидше, ніж ти землі торкнешся! Ти не встигнеш обернутися! — розлючено вигукнула. — Глянь, скільки їх під нами!

А їх і справді зібралося чимало. І йти вони нікуди не збиралися.

Виявляється, все геніальне — до болю просте. Потвори трималися купи й слідували за мною, куди б я не рушила. А ми голову ламали, як їм не дати розбрестися. Живий маяк, нічого не скажеш.

Калден припинив вириватися, обхопив мене за талію — і мені стало трохи легше втримувати рівновагу в повітрі.

— Треба вести їх до ущелини, — мовив рівно, — усі вже на позиціях. Окрім тебе.

Останнє прозвучало з неприхованим докором. Хоч він і намагався стримати роздратування через мій необдуманий вчинок. 

— З тобою, мабуть, не долечу, — нервово відповіла, переводячи подих. — Потрібно вигадати щось.

— То відпусти мене.

— Ні, — різко перебила я. — Навіть не думай. Ти не встигнеш ані обернутися, ані захиститися, ані злетіти. І я не збираю тобою жертвувати.

— Якщо будемо намагатися врятуватися разом — точно помремо! А так у тебе буде хоч якийсь шанс! — вигукнув він, уже не приховуючи хвилювання.

— То придумай щось! — люто випалила я. — А не вдавай із себе жертвенного героя!

Я нізащо не пожертвую ним, щоб урятуватися самій.

Але що ж робити?! Висіти отак у повітрі — теж не варіант. Крихти сил, які лишилися після двобою з аркою, танули надто швидко. Ще трохи — і я просто впаду в лапи цим «дружньо налаштованим» створінням.

Потрібно рухатися. Але куди? Поблизу немає жодного місця, де вони не змогли б нас дістати. До ущелини я теж не дотягну.