5 Прийняті рішення

— Я категорично проти! — вигукнула матінка. — Ми вже раз тебе ледь не втратили в минулій битві.

Вона з відчаєм схопила мене за плечі й довго вдивлялася в обличчя. Та я була непохитною у своєму рішенні.

— Лорде Калден, — звернулася вона до мого чоловіка, остаточно зневірившись достукатися до мого здорового глузду. — Скажіть їй хоч щось! Вона ж тепер ваша дружина! Їй не можна брати участь у цій битві. 

— Доню, — втрутився батько, — ти не лише боєць, а й неабиякий цілитель. Хочеш допомогти по-справжньому — йди з мамою до шпиталю. Ти тепер маєш певні зобов’язання. І не тільки перед собою. Ризикувати життям недопустимо.

Я втомлено зітхнула. Як же їм усім кортить запхнути мене подалі від усього «найцікавішого». І тепер вони навіть не цураються тиснути моїм шлюбом: статус, обов’язки…

Мої батьки ніби раптово в Селхарона перетворилися! Він теж не втрачав жодної нагоди ткнути мене в це носом. Але від рідних я такого підступу точно не очікувала.

Добре, що хоч Іса швидко побігла додому, почувши тривожні новини і не брала у цьому участі. А то проти них усіх разом я б точно не вистояла. Хоча навіть так мої нерви перебували вже на межі.

— А давайте ми всі зараз заспокоїмося, — мовила я, ледве стримуючи роздратування, — і не будемо гаяти час, якого й так майже не лишилося, на марні суперечки.

— Сеймарін має рацію, — стримано мовив Калден. — Нам усім варто заспокоїтися й зайнятися кориснішими справами.

Матінка притиснула руки до грудей, уже готуючись знову заголосити, — підтримки від нього вона не почула.

— Але я вас запевняю, — продовжив Калден рівним, беземоційним тоном, — я не дозволю Сеймарін жодним чином ризикувати власним життям. Можете бути спокійні.

Матінка видихнула з полегшенням. Тато приобійняв її за плечі, і в його погляді з’явився крихітний спокій, ніби й він дозволив собі повірити, що найгірше вже позаду.

А в мене відчуття були двоякі. Калден ніби й підтримав мене, але водночас вирішив усе за мене — саме так, як цього хотіли мої батьки. От чесне слово, справжній політик. І не причепишся ж.

Я кивнула, мовляв, усе зрозуміло. Навіть усміхнулася — так, як личить слухняній і вдячній дружині. Щоб скоріше покінчити з цією розмовою.

«Не дозволю ризикувати», значить.

Цікаво, з якого саме моменту моє життя стало предметом дозволів?

Ні, він не помилявся. Калден діяв правильно. Виважено. Як спадкоємець. Як майбутній король. Саме так і слід говорити, коли кожне слово може стати зброєю.

Але десь глибоко всередині щось тихо, вперто клацнуло.

Він пообіцяв уберегти мене. А я — ніде не обіцяла сидіти осторонь. Хай тепер ламає голову як дотриматися даної обіцянки.

Я не готова платити життям рідних заради збереження політичної рівноваги або чийогось спокою.

Я перевела погляд на матінку, на батька, на присутніх у кімнаті — усіх, хто вже полегшено видихнув, вирішивши, що питання закрите.

Ну звісно. Для них — так. Я ж просто ще не сказала останнього слова.

Погодивши все це, я полишила дім. Батькам потрібно було готуватися. А мені — поговорити з Калденом віч-на-віч.

Матінка одразу заходилася пакувати все наявне зілля, щоб передати до шпиталю, й витягла заготовки — готувати ще. Батько ж майже без зволікань рушив до загону магів, готуватися до бою.

Ми з Калденом і генералом попрямували разом до штабу. Мені все ніяк не випадала нагода зостатися з ним наодинці. Влаштовувати «сцени сімейних розбірок» на очах у всіх я не збиралася, але й погоджуватися з його рішенням — теж.

Нічого, просто почекаю слушного моменту.

У нашвидкоруч розгорнутому таборі, поблизу долини з аркою, панувало тривожне напруження. З одного боку лунали команди про гуртування загонів, з іншого — оклики про озброєння. Усюди метушилися новоприбулі, шукаючи потрібний намет чи командира свого загону.

Повз мене пронісся молодий хлопчина років шістнадцяти з десятком мечів у руках, ледь не збивши з ніг. Я вчасно ухилилася. Він кинув щось схоже на вибачення, навіть не обернувшись, і побіг далі.

Калден уже сіпнувся провчити нахабу, та я зупинила його, притримавши за руку, й заперечно похитала головою. Зараз не час. Усі знервовані. Не варто чіплятися до таких дрібниць.

Ми, оминаючи всю цю метушню, попрямували до великого намету в самому центрі табору.

Зайшовши всередину, нас огорнула напружена тиша майбутніх рішень і запах дорожнього пилу. Намет був просторий, але позбавлений будь-якого затишку: щільне полотнище стін, підпірні жердини, що скрипіли від кожного пориву вітру, важкий стіл посередині, вкритий подряпинами й плямами воску.

Уздовж стін стояли ящики з сувоями, магічними кристалами та спорядженням, а на кілках висіли плащі й пояси з амулетами — все під рукою, все для війни, не для життя.

Тут уже були кілька осіб: друїд і маг. Вони схилилися над картою на столі й задумливо розглядали її, не помітивши нашої появи одразу.

Тьмяне світло ламп відкидало різкі тіні на їхні обличчя, загострювало риси, надаючи ще більшої похмурості й втоми.

Новина про раптове, надто швидке відкриття порталу виявилася цілковито неочікуваною.

Атмосфера в наметі була занадто знайома: саме так зазвичай пахне «нічого доброго, але вибору в нас немає».

— Саельме, Ервальде, — окликнув їх генерал, — лорд Калден надасть нам певну допомогу в цій кампанії. Тож варто розробити стратегію оборони з урахуванням цього.

Генерал, як завжди, не любив довгих пояснень і зайвих люб’язностей. Мені це подобалося: коротко, чітко й по суті.

— Я не можу запропонувати багато, — стримано мовив Калден. — У землях Мейру мої дії та можливості обмежені. Але я допоможу всім, чим зможу.

Маг і друїд коротко кивнули, приймаючи це без зайвих питань.

— Сеймарін ви, певно, й так знаєте, — ніби між іншим «представив» мене генерал, — але тепер вона дружина лорда Калдена й не братиме прямої участі в битві.