4 Чаювання

Чаювання минало спокійно, за невимушеними бесідами. Мої батьки й Іса майже звикли до присутності такої кількості охорони довкола нас — принаймні перестали здригатися щоразу, коли хтось із вартових змінював позицію.

Та все ж я не могла довго просто сидіти й розпивати чай. Думки раз у раз поверталися до справ. Потрібно було заглянути до генерала Магвара, щоб подякувати за допомогу. І обов’язково навідатися до буркотуна Олдена. А раптом у нього таки стався прорив у дослідженні рунних написів — і мені не доведеться летіти до Андали? Та й саму арку я хотіла побачити ще раз на власні очі. 

А часу в мене катастрофічно мало. Надовго затримуватися поза землями драконів я не могла — через неспокій, через усе, що нависло… і, звісно, доки Торден остаточно не освоїться.

Але цього разу я вирішила таки відкласти все на завтра.

Я скучила за теплом рідного дому. Так само, як і батьки за мною. І попри всі проблеми, що тиснули з усіх боків, я могла дозволити собі бодай один вечір без рішень, підступів, арок і рун — просто на розмови, сміх і мовчазну близькість.

Принаймні мені дуже хотілося в це вірити.

З надвору зайшов вартовий, що ніс чергування біля входу, й швидко попрямував до Калдена. Рухався зібрано, без метушні, але надто вже впевнено, щоб це було щось дріб’язкове.

— З вами бажає поспілкуватися особа на ім’я Магвар Естігор, — неголосно повідомив він, трохи схилившись. — Каже, що справа термінова.

Я ледь не вдавилася чаєм.

Калден перевів на мене погляд. У ньому не було здивування — радше стримане розуміння, ніби він і не сумнівався, що спокій нам довго не світить.

— Генерал Магвар? — уточнив він рівно.

— Так, мій лорде.

Я зітхнула, повільно відставляючи чашку. Цей раптовий прихід генерала точно не простий візит ввічливості.

— От і відклала справи на завтра… — пробурмотіла собі під ніс.

Калден ледь помітно всміхнувся, але руку з моєї талії не забрав.

— Схоже, завтра не бажає чекати, — тихо мовив він.

Матінка стривожено поглянула на нас.

— Це щось серйозне? — обережно запитала вона.

— З генералом інакше не буває, — відповіла я з кривуватою усмішкою. — Але ми швидко. Правда ж?

Калден кивнув.

— Я вийду до нього, — сказав він вартовому.

Той одразу відступив.

Я вже підвелася, але Калден затримав мене легким дотиком до зап’ястка.

— Залишайся, — промовив тихо, але так, що це не звучало як прохання. — Він хоче поговорити зі мною. Якщо буде потрібно — я покличу.

Я скосила на нього погляд.

— Ти ж знаєш, що я все одно все почую, — відповіла так само тихо.

— Знаю, — кутик його губ ледь сіпнувся. — Але спробуй бодай кілька хвилин просто побути донькою, а не тим, ким тебе зробили обставини.

Я затримала погляд на ньому довше, ніж варто було, а тоді все ж кивнула.

— Добре. Але якщо він приніс погані новини — я прийду.

Калден уже рушив до виходу, але, проходячи повз, тихо кинув:

— Я б і не сумнівався.

І щойно за ним зачинилися двері, відчуття затишку, яке я так старанно берегла весь вечір, тріснуло. Не зникло. Але дало зрозуміти: спокій — це розкіш, яку мені щоразу дозволяють лише на короткий подих.

Я звичним рухом піднесла чашку до губ і потай від матінки прошепотіла:

— Атентіоре сенсус, — заклинання посилення слуху, пам'ятаючи про її нелюбов до магії.

Світ навколо миттєво наповнився звуками. Я вловила безліч дрібних шумів, що зазвичай губилися для звичайного вуха, й одразу ж силою волі приглушила зайве, зосередившись лише на потрібному. 

Спокійно поставила чашку й почала мірно мішати рідину у ній ложкою, прислухаючись до розмови ззовні.

Генерал, як завжди, був зібраний і небагатослівний.

— Лорде Калден, — коротко привітався він.

— Генерале Магваре, — так само стримано відповів Калден. — Чим зобов’язаний такому неочікуваному візиту? Чи, можливо, ви все ж вирішили зайти на чай до родини Сантрі щоб побачитися із Сеймарін?

— Відразу до справи. Немає часу на пусті люб’язності, — хмуро відрізав генерал. — Я тут, щоб говорити з вами. Особисто. Щойно дізнався, що ви прибули.

Він замовк на мить, ніби зважуючи слова.

— Скажу прямо. Сьогодні вночі була сильна гроза. Вона пройшла через долину з портальною аркою.

Чудово. Просто чудово. Чого ще бракувало для ідеального повернення додому — хіба що небесного салюту над портальною аркою.

Я, навіть не бачачи Калдена, відчула, як він напружився, щойно це почув. Ніби інтуїція вже підказувала йому — добрих новин не буде.

— Цього разу громовідводи не спрацювали, — продовжив генерал. — Одна з блискавок влучила прямо в арку.

Я на мить завмерла. Ложка вислизнула з моїх пальців і дзвінко впала на підлогу, але я навіть не звернула на це уваги.

Блискавка — це ж колосальний заряд енергії. Портальна арка мала відкритися ще не скоро. За кілька років, поступово накопичивши необхідну силу. Але блискавка…

Ну звісно. Навіщо так довго чекати, якщо можна влупити блискавкою й пришвидшити прихід тих «милих» створінь до нас в гості вже завтра чи може й сьогодні.

Я не одразу помітила, що у вітальні запала тиша й усі погляди звернулися до мене. Я підняла очі — на мене дивилися всі.

— Я на хвилинку, — сказала я надто рівно для тієї, у якої щойно в голові почав тріщати світ.

Зараз не час для довгих пояснень. Потім поговоримо.

Пальці почало неприємно поколювати від магії. Я міцно стиснула кулаки.

Дихай. Контролюй. Не дай силі вирватися. Світ може котитися в хаос — але я не маю на це права. Нагадала собі це вкотре. 

Я швидко вийшла надвір — точніше, майже вибігла.

Невже найгірші мої підозри справді зараз здійсняться?

— Магваре, — привіталася я, натягнуто всміхнувшись.

— Сеймарін, — коротко кивнув він у відповідь і замовк.

Мовчання було гіршим за будь-які слова.

— Що з аркою? — я не стала ходити довкола. — Скільки в нас часу?

Генерал насупився, зважуючи кожне слово.