3 Батьківський дім

Ми приземлилися зовсім поруч із домом моїх батьків. Я, Калден — і ціла свита супроводжуючих драконів.

Я намагалася про це думати якомога менше й не зациклюватися. Перед самою подорожжю ми з Калденом ледь не посварилися, коли я дізналася, скільки саме охорони збирався взяти з собою мій надто завбачливий чоловік.

Ну, навіщо нам ціла армія у супровід для простого візиту до моїх рідних? Ніби на війну зібралися, а не у гості, чесне слово.

Я швидко прибрала крила й рушила до будинку, не чекаючи, доки всі інші перетворяться в людську подобу — мій мовчазний протест.

Трохи по-дитячому? Можливо.

Але я була надто роздратована, щоб мислити холодно й безпристрасно. Водночас дозволити емоціям вирватися назовні я теж не могла — тоді моя магія остаточно вийшла б з-під контролю.

А наслідки… вони були б непередбачувані. І точно руйнівні. Ось і залишалося тільки ображено сопіти.

— Доню! — радісно вигукнула матінка й одразу міцно притисла мене до себе.

Я ще не встигла відповісти, як на її голос з’явився й батько.

— Сеймарін, пташечко! — він усміхався так щиро, що в грудях щось боляче стиснулося. — Ми вже почали підозрювати, що в палаці драконів час іде повільніше… або ж тебе там так добре годують, що додому вже не тягне.

Він обійняв мене слідом за матір’ю й додав, уже тихіше, з теплою усмішкою:

— Та нічого, ми терплячі. Головне — ти тут.

Я усміхнулася, все ще тримаючи батька за руки.

— Ну що ти, тату, — мовила з удаваною серйозністю. — Просто вирішила перевірити, чи сумуєте ви без мене достатньо сильно. Судячи з обіймів — експеримент вдався.

Батько хмикнув.

— О, сумуємо, ще й як. Але я бачу, палац тебе не зламав. Я вже боявся, що повернеться не моя донька, а велична леді з холодним поглядом і забороною на жарти.

— Це ще попереду. Мій «наставник з етикету» активно над цим працює, — парирувала я. — Мені ж треба відповідати статусу.

— Сеймарін, — м’яко втрутилася матінка, поклавши руку мені на плече, — дай батькові спокійно надихатися тобою, перш ніж ти знову почнеш колотися словами.

Вона усміхнулася нам обом — так, що вся напруга розчинилася сама собою.

— Ходімо в будинок. Ви, певно, втомилися з дороги.

Саме в цей момент до нас підійшов Калден.

Він уже стояв у людській подобі — прямий, зібраний, спокійний, як завжди, без прояву жодної слабкості навіть за межами палацу. Та у його поставі не було ані тіні зверхності, лише стримана велич, яка не потребувала доказів.

— Пане Дейвіне, пані Теноріє, — промовив рівним, глибоким голосом. — Радий бачити вас знову.

Батько уважно оглянув його — швидко, але не зневажливо. Радше… по-батьківськи.

— Я, звісно, знав, що ви її в нас заберете, лорде, — мовив батько з удаваною суворістю, схрестивши руки на грудях, — але ж не треба було так надовго ховати.

— Заберете… ховати? — я скептично вигнула брову. — Не думаю, що це вдалі формулювання, тату. Я, між іншим, погодилася добровільно.

— Я висловився саме так, — не здався він. — Спершу з’явився, як сніг на голову, у нашому домі. Я ще довго не міг отямитися після того… шокуючого ранку. А потім просто забрав тебе у нас.

Я мимоволі всміхнулася, згадавши, як батьки застали нас сплячих в одній кімнаті. Ми тоді справді добряче їх... кхм, здивували. А Калден — ніби цього було замало — саме того ранку спокійно, з кам’яним обличчям попросив моєї руки. Чи то був холодний розрахунок, чи він справді вирішив, що шок — найкращий союзник у перемовинах, але я тоді ледь не вибухнула.

Калден на зауваження батька відповів без тіні збентеження. Лише злегка схилив голову — жест поваги.

— Я не мав наміру нікого позбавляти доньки, пане Дейвіне, — сказав він рівно. — І тим паче — ховати її. Якщо ж затримав надовго… то лише тому, що світ виявився менш терплячим, ніж ми сподівалися.

У його голосі не було виправдань. Лише спокійна, зріла правда.

Батько кілька секунд уважно дивився на нього, ніби зважував не слова — чоловіка. Потім пирхнув.

— Гарно сказано, — визнав. — Надто гарно для того, хто запевняв мене колись, що «не має таланту до промов».

— Я вчуся, — коротко відповів Калден.

Матінка, відчувши, що розмова починає знову набирати надто гострого тону, м’яко втрутилася:

— Ми також раді вашому візиту, — примирливо мовила вона. — Ходімо всередину. Поговоримо краще за чашечкою чаю.

Вона вже розвернулася до будинку, але раптом зупинилася.

Її погляд ковзнув повз нас — далі, до двору.

Туди, де один за одним почали заходити супроводжуючі дракони. Хтось уже встиг обернутися, хтось ще ні. Високі постаті, темні плащі, спокійні, уважні погляди. Їх було… забагато.

Матінка завмерла.

— Ем… — тихо мовила вона. — Сеймарін, люба… це…

Батько теж обернувся. Його красномовність випарувалася миттєво.

— Це… — він кашлянув, — це ж не вся армія, правда?

Я заплющила очі й повільно видихнула.

— Ні, — озвалася я з сухою іронією. — Лише та частина, яка «мусить бути поряд через новий титул» і «на випадок, якщо раптом щось піде не так».

Батько повільно перевів погляд на Калдена.

— Лорде, — промовив він нарешті, — ви або надто обережні… або дійсно очікуєте тут кінець світу.

Калден зберіг незворушність.

— Я очікую лише на спокійний візит, — відповів він. — Але моя обережність… звичка. І відповідальність.

Матінка зітхнула, потираючи скроню.

— Гаразд, — сказала вона нарешті. — Чай заваримо у великому чайнику.

Я хмикнула.

— І, мабуть, доведеться діставати святковий сервіз. Для… гостей.

Батько похитав головою, але в кутиках його губ з’явилася усмішка.

— От бачиш, — буркнув він. — А я казав, що з тобою в домі спокійно не буде.

Я підморгнула йому.

— Зате ніколи не нудно. Зізнайся, тату, ти ж сумував за цим?

Чайник уже закипав. Я допомагала розставляти посуд.

Так-так, мені це таки вирішили довірити. Можливо, порахували, що це не настільки складна робота, в якій я зможу щось зіпсувати. Адже з домашніми справами я й досі не надто ладнала. Або ж батьки були під таким «сильним враженням» від кількості раптових гостей, що просто не зауважили, як я їм допомагаю.