2 Вранішня розмова

Калден мирно спав, пригорнувши мене сильною рукою. Його тепло ніжно обволікало, даруючи ілюзію затишку й безпеки. На жаль, навіть воно не могло вгамувати настирливі думки, що вперто не бажали засинати разом зі мною.

Небо ще навіть не почало сіріти, а мій сон уже давно помахав мені ручкою й зник у невідомому напрямку, залишивши мене сам на сам із власними роздумами.

Прекрасно. Навіть уночі я, виявляється, не заслуговую на спокій.

Покинувши марні спроби повернутися до сонного царства, я обережно вибралася з теплих обіймів і тихо вийшла на терасу, намагаючись не розбудити Калдена.

Вітер різко холодив шкіру, зате безжально прояснював розум. Я здригнулася від чергового пориву й обійняла себе руками.

На землях драконів і досі було неспокійно. Навіть після того, як план Тайсорії провалився, а причетних вигнали, незгодних залишалося ще чимало. Тих, хто поки що мовчав, не виявляв ворожості відкрито, а терпляче чекав слушного моменту, щоб нарешті показати справжнє обличчя.

Але я не могла й далі продовжувати сидіти при дворі, вдаючи, що цього не бачу, мило посміхаючись, доки Калден з усім розбирається.

У Мейрі також чекали незавершені справи. Наді мною постійно нависала грозовою хмарою проблема портальної арки. Яку потрібно було вже нарешті закрити. Раз і назавжди.

Я й так занадто довго відкладала це. Затрималася тут, розгрібаючи драконячі проблеми, що віднедавна стали ще й моїми. Торден оселився в цих землях, і тепер я їх вперто захищатиму — навіть якщо дехто з драконів досі не визначився, чи варто мене терпіти.

Я міцно стиснула кулон із драгомітом — подарунок Калдена. Він мірно запульсував теплом у долоні. Я відчувала силу Тордена й без нього. Мені не були потрібні жодні додаткові засоби для зв’язку. Але цей кулон був важливий інакше — як символ. Як обіцянка, з якої все почалося.

Сила текла рівно й упевнено, наповнюючи все довкола, проникаючи в кожну живу істоту, у кожен камінчик і паросток цих земель. І особливо в мене.

Я подумки послала Тордену тепле вітання й у відповідь відчула знайому хвилю тепла.

Слів не було. Після злиття з драгомітом він майже розчинився в камені. Мені знадобилося чимало часу в печерах, щоб бодай так налагодити зв’язок між нами.

Він мене відчував. Захищав. Оберігав. Дарував свою силу. Та я більше не могла говорити з ним так, як раніше. Це засмучувало, ніби я втратила найближчого друга. Але здаватися я не збиралася.

Мене обійняли сильні руки.

— Надворі холодно, а ти в одній нічній сорочці, — невдоволено пробурчав Калден, міцніше притискаючи мене до себе, ніби збирався власним тілом компенсувати всі прорахунки погоди.

Я відчула приємне тепло його тіла та турботи, але, звісно ж, не збиралася просто так здаватися.

— Я, між іншим, непоганий цілитель, — мовила з удаваною серйозністю. — Гадаю, з банальною застудою якось упораюся. А в крайньому разі маю чоловіка, який теж уміє зцілювати. Тож шанси на перемогу в мене більш ніж пристойні.

Він хмикнув мені просто у волосся.

— Чоловік, перш ніж лікувати, спершу добряче відходить по сідницях, — спокійно повідомив Калден, — щоб надалі так легковажно не ставилася до власного здоров’я.

Я театрально зітхнула й злегка відкинула голову назад, упираючись потилицею йому в груди.

— Це вже погроза фізичною розправою, — заявила я з ноткою обурення. — Схоже, я потрапила до рук тирана.

Його руки стиснулися трохи міцніше.

— Ні, — тихо відповів він, з ледь відчутною усмішкою в голосі. — До рук чоловіка, якому ти надто дорога, щоб дозволяти такі дурниці.

У його голосі не було докору. Лише втомлена впевненість.

— Калдене… — тихо озвалася я вже зовсім іншим, серйозним тоном.

Його тіло напружилося миттєво.

— Мені вже не подобається те, що ти збираєшся сказати, — пробурчав він, зарившись обличчям у моє волосся, ніби намагався зупинити розмову ще до її початку.

— Але ж я ще навіть нічого не сказала, — щиро обурилася я.

— Я занадто добре тебе знаю, — відповів він рівно. — І тон, з яким ти вимовила моє ім’я, нічого доброго не віщує. Ти знову збираєшся тікати на вітер.

Я видихнула, дозволивши втомі на мить взяти гору.

— Хай там як… я більше не можу сидіти тут без діла в замку, — почала я, не приховуючи роздратування.

Калден зітхнув — повільно, зважено. Так, як робив лише тоді, коли давно прийняв неминуче.

— Я знав, що рано чи пізно ти про це заговориш, — мовив він. — Але ти тут не випадково. Ти укріплюєш свої позиції. Показуєш, що не тікаєш. Що тримаєш ситуацію під контролем.

Я вивільнилася з його обіймів і повернулася до нього, не приховуючи гіркої усмішки.

— Це ти тримаєш усе під контролем, — сказала я. — А я стою поруч і вчуся майстерно посміхатися. Дуже корисна навичка, до речі.

Його погляд потемнів — не від злості, а від рішучості.

Калден притягнув мене до себе одним рухом, таким простим і владним, що заперечення в ньому просто не існувало.

— Ти моя істинна пара, — сказав він низько. — Моя дружина. Майбутня королева земель драконів. І саме тому ти тут.

Я похитала головою.

— Це ти так бачиш, — відповіла тихо. — А я… я просто марную час. Арка Ангавела нікуди не поділася... І я не знаю, скільки часу витрачу на вивчення рунної мови друїдів. І чи взагалі це допоможе в її закритті.

Я замовкла, відвівши погляд.

— Та й… — голос зрадницьки стих. — Я вже так давно не бачилася з батьками. Я просто хочу ненадовго поїхати в Осару.

Між нами зависла важка тиша.

— І можливо, я хоча б ненадовго відпочину від постійних нотацій Селхарона, — мовила я вже з іронічною усмішкою. — Бо складається враження, що він поставив собі за мету довести мене до божевілля своїми повчаннями. Ще трохи — і я почну заїкатися, щойно почую чергове правило поведінки на палацовому прийомі й свої обов'язки.

Калден тихо розсміявся — щиро, тепло.

— Він намагається допомогти. Хоч і своєрідним способом.

Я скривилася.