1 Королівські обов'язки

СМАРАГДОВА ПТАШКА. 

Частина — ІV

ЗАКЛЮЧНА

(Цього разу уже точно заключна)

1. Розділ перший

Тиша й спокій повільно огортали мене.

Монотонна пульсація енергії Тордена текла жилами драгоміту, відгукуючись у мені. Вона пронизувала всю печеру, і моє серце билося їй у такт — повільно й рівно.

Я сиділа непорушно, притиснувшись спиною до холодного каменю, і просто насолоджувалася рідкісною розкішшю — нічого не робити. Не думати. Не відповідати. Особливо — не відповідати. Тепер це була дивовижна розкіш.

Ці печери стали єдиним місцем у землях драконів, де я могла хоч трохи видихнути.

Упевнені кроки, що швидко наближалися, зруйнували ілюзію затишку так само ефективно, як титули руйнують спокій.

Демон вас забирай. Невже я не можу хоча б п’ять хвилин побути без обов’язків і високих очікувань щодо моєї персони?

Я не ворухнулася, заплющила очі й спробувала злитися з каменем печери — стати частиною інтер’єру, просто дрібною деталлю.

Може, мене не помітять? Просто пройдуть повз? Або хоча б у цього деспота прокинеться совість і підкаже залишити мене в спокої.

Поруч пролунало тактовне покашлювання.

Ну звісно. У спокої мене залишать хіба що в моїх мріях. Хоча він, певно, і туди дістався б.

Я зітхнула й відкрила очі.

Навпроти стояв Селхарон.

Невже він не має нагальніших справ, ніж бігати в пошуках мене печерами?

Темний плащ із синюватим відливом губився в тінях печери, а спокійна, хижа впевненість у його поставі змушувала простір навколо ніби стискатися. Він не виглядав як той, хто прийшов шукати — радше як той, хто завжди знає, де знайде.

— Щось трапилося за час моєї відсутності? — запитала я рівним, майже незворушним тоном.

Він затримав погляд на мені трохи довше, ніж вимагала формальність. Потім відповів:

— Леді Сеймарін, ви повинні бути присутньою на цьому прийомі в палаці, — промовив він з ледь відчутним натиском.

Голос рівний. Коректний. Занадто коректний — для того, хто ще не так давно говорив зі мною зовсім інакше.

Ця ввічливість різала слух. Коли Селхарон стає надто правильним — хтось точно порушив порядок. І зазвичай це я.

Перший радник. І, за сумісництвом, моя особиста кара, наглядач і нагадування про те, що герої не отримують вихідних. Такі, як я, — особливо.

Чим же я так провинилася перед богами, що отримала його як невід'ємну частину свого нового статусу? Я ж, між іншим, врятувала всі землі драконів. Але замість подяки й нагород — нескінченні повчання та контроль.

Під час першої зустрічі, хоча й при наступних також, він мене не на жарт лякав. Калден казав, що Селхарон володіє найбільшою силою серед вищих драконів. Він не зважає на почуття, обов'язок — перш за все.

Коли ж Калдена проголосили спадкоємцем, Селхарон присягнув йому на вірність — а отже, і мені. Принаймні формально.

З часом я звикла до його магічної аури й перестала сприймати його як загрозу.

Тепер же його присутність перетворилася на інше покарання.

— Я витримала офіційну частину, — сказала я. — Далі почався бенкет. Там я вже не настільки важлива.

І додала тихіше:

— Ніхто з гостей навіть не помітив моєї відсутності. Окрім тебе, звісно.

Його щелепа ледь помітно напружилася.

— Ви дружина проголошеного спадкоємця престолу й тому зобов’язані…

— Зобов’язана, — перебила я. — Моє улюблене слово. Майже таке ж тепле, як «немає вибору».

Я зітхнула й провела рукою по каменю поруч.

— Якби я знала, що на мене чекає, тричі б подумала, чи варто влізати у все це з відродженням земель і престолом драконів. Суцільні обов'язки, — пильно подивилася на нього, примружившись, але це бажаного ефекту не справило.

Звісно, це відверта брехня. Вибору в мене ніколи не було. Але Калден — наслідний принц, моя доля. Я б знову зробила все те саме, щоб відродити драгоміт — серце його земель, допомогти Тордену та й Андалі заодно. 

Селхарон мовчав кілька секунд — надто довго для звичайної тиради. Коли заговорив знову, голос залишався рівним, але в ньому з’явилася сталь.

— Вам відомі правила. Ви повинні дотримуватися етикету й супроводжувати лорда Калдена впродовж усього прийому.

Він не зробив кроку ближче. І не зробив кроку назад.

— Дай мені ще п’ять хвилин, — сказала я. — І я повернуся.

Його погляд затримався на мені. Недовго. Достатньо, щоб я зрозуміла: це не прохання.

— П’ять хвилин, — повторив він тихо. — Не більше.

І пішов, залишивши по собі не тишу — напругу, що довго ще не розсіювалася в повітрі.

— Та щоб тебе перекрутило тричі, підняло та гепнуло… Хто з нас тут королева?! Майбутня, звісно, та все ж...— вилаялася я в порожнечу. — Дай хоч подихати вільно! Хоч мить побути з власними думками без зобов'язань!

У відповідь довкола збурилася моя магія — важка, жива, нетерпляча. Я різко зібрала емоції докупи.

Глибокий вдих. Повільний видих.

— Один… два… три…

Я ледь привідкрила очі, оцінюючи обстановку. Торден спокійно зарокотав у камені, ніби нічого й не сталося. Драгоміт знову дихав рівно.

Я видихнула з полегшенням.

Прокляття. Навіть розлютитися як слід не можу.

Контроль над силою давався дедалі важче. Час від часу вона вислизала з-під влади, ніби перевіряла мене на міцність. Мабуть, справа в тому, що я отримала ще не зовсім стабільну силу Тордена у власне розпорядження після його злиття із драгомітом, і ще не встигла її толком опанувати. А ще й поєднання моєї магії з магією Калдена… Це все вкупі зовсім не полегшувало мені життя.

Я скривилася.

Це все занадто. Занадто швидко. Занадто багато. І навіть жодної хвилини, щоб хоч дух перевести.

Що ж, вже час повертатися до палацу.

Я прошепотіла заклинання: