34 Церемонія

Ми повернулися в землі драконів не як втікачі й не як загроза — а як ті, що пройшли крізь вогонь і вистояли. Як доказ того, що старі порядки більше не стримують нову силу. 

Калден ішов поруч зі мною — відкрито, гордо, так, ніби вся тінь минулого остаточно лишилася позаду. Його присутність розсікала мовчання, його тінь — викликала тремтіння. Але цього разу — не страху. Ті, хто ще недавно називали його відступником, а мене — прокляттям, більше не наважувалися говорити вголос.

Король сам зустрів нас біля великого залу, і я вперше побачила в його очах не сувору відстороненість, а втому. Ту саму, знайому простим смертним втому, яка тепер проступала навіть на обличчі найстаршого з драконів. Мабуть, саме так виглядає правитель, якому довелося принести в жертву надто багато, аби зберегти рештки миру.

Розгляд справи Тайсорії був недовгим. Докази зради, спроба вбивства спадкоємця та його істинної, заклики до розколу — усе лягло на стіл Радників. Та головне не це. Головне — що ніхто більше не прагнув крові. Ніхто не хотів повторення. Її вигнали разом з усіма, хто пішов за нею до кінця. Без мечів, без гніву. Просто — зникли з історії, яку більше не писали їхніми руками.

Решта — схилили голови. Дехто — щиро. Інші — з обережності. Та все одно: вперше за довгий час голос Калдена не прозвучав як загроза. Він звучав не як вирок. А як вибір.

Я не прагнула слави. Та моє ім’я лунало в залах, коридорах, на площах. Мене називали «Істинною, що повернула полум’я», «володаркою драгоміту», «великою чаклункою, що стала союзом дракона». Я чула все — і мовчала. Бо це не була моя перемога. Це була — наша.

Я більше не тікала — ні від сили, ні від почуттів, ні від себе. Тепер це був мій свідомий вибір, а не нав’язане кимось рішення. І коли бурі вщухли, коли дим заколоту розвіявся, залишилося лише одне — завершити те, що почалося ще з нашої першої зустрічі, коли я не змогла відвести погляду від його янтарно-золотих очей. Те, що визрівало у тиші дотиків, у глибині зв’язку, сильнішого за час і закони. Те, що переплело нашу сутність, скріпившись навіки силою Тордена.

Попереду залишався ще один день — не битви, не втрат, а народження нового. Його чекали всі: одні з надією, інші з тривогою. Але для нас цей день був чимось іншим. Межею. Глибоким вдихом перед першим кроком у спільне життя, яке ми обрали не заради трону чи слави, а попри них. Уперше ми не готувалися до бою. Ми готувалися сказати "так" — не світові, а один одному.

Того ранку повітря здавалося особливим — м’яким, прозорим, ніби сам світ затамував подих перед чимось незворотним. Я стояла біля вікна, тримаючи в руках тонку золоту застібку — ту, що колись належала матері Калдена. Тепер її мали закріпити на весільній сукні як символ єднання, не лише між нами, а й між нашими родами.

Спокій нарешті осів у мені, поступившись місцем тихій, глибокій впевненості. І дивне відчуття, ніби час перестав поспішати — дав нам мить, щоби дихнути на повні груди перед тим, як усе знову зміниться.

— Ти знову не спиш, — пролунав за спиною знайомий голос.

Я озирнулася. Калден стояв у дверях, одягнений не у бойові обладунки, не у мантію лорда — а просто в сорочку з розпущеним волоссям. Його погляд був спокійним, але глибоким, як перед бурею. І лише м’яка усмішка ламала звичну стриманість.

— Хочу запам’ятати це, — відповіла я, поклавши застібку на стіл. — Перед тим, як станемо історією.

— Ми вже нею стали, — він наблизився і торкнувся моєї руки. — Але сьогодні… сьогодні ми нарешті стаємо собою.

Я зітхнула. Згадала все — грозу, дим, битви, кров, страх… І подивилася в його очі, які завжди вели мене крізь усе. Навіть тоді, коли я сама не знала, куди йду.

— То ходімо, Калдене, — сказала я м’яко. — Світ чекає. Але цього разу — не на героїв. А просто на нас.

І ми вийшли з кімнати — не як герої, а як двоє, що вибрали одне одного серед руїн.

Не до тріумфу — до світанку.

Разом.

Світло в залі переливалося крізь кришталеву стелю, розбиваючись на сотні золотих відблисків. Вони ковзали мармуровою підлогою, обіймали колони, торкались облич присутніх. Тут зібралися всі: радники, лорди, старійшини, хранителі знань, союзники з різних земель. Але сьогодні вони були не глядачами битви й не свідками суду. Вони були свідками вибору.

Над троном не висів герб дому драконів Старшої крові. Сьогодні там майорів новий знак — два переплетені крила, у центрі яких палахкотіло стигле полум’я. Символ єднання, народженого не за наказом, а крізь втрати й полум’я любові.

Я стояла перед високими дверима в арці з живого срібла, тримаючи в руках гілку мірелу — дерева, яке проростає лише там, де пролилась кров дракона. Тонкий аромат трохи заспокоював серце, розгладжував тривогу в грудях. 

Сукня лягала по тілу, як друга шкіра, — світла, з вишитими знаками на шлейфі, де перепліталися рунічні візерунки магів роду Сантрі і символи роду Старшої крові драконів. Вона не була традиційною. Вона була — моєю.

Коли ворота відчинились, у залі запала тиша.

Я зробила крок.

Він уже стояв там, у центрі, серед великого кола, викладеного з драгоміту. Калден. У чорному одязі з елементами золота й символічними крилами з тонкого шовку, що натякали на його істинну сутність. Його погляд торкнувся мого — і все, що було навколо, зникло.

Поки я йшла до нього, за нашими спинами зашепотілися голоси, як стародавнє заклинання. Це не були просто обітниці — це була давня клятва єднання, яку колись виголошували лідери драконячих родів, коли об’єднували свої сили з тими, хто міг розділити їхній вогонь. Ритуал давно зник із палацових церемоній — але сьогодні його повернули.

— Чи станеш ти тим, хто триматиме полум’я, коли піде світло? — спитав хранитель.

— Стану, — відповів Калден, не зводячи з мене очей.

— Чи приймеш ти цю силу — не для володарювання, а для захисту?

— Прийму, — сказала я, і голос мій був чистим.

Ми обернулися одне до одного.

— І чи йдете ви разом — не через страх, а з любові? — пролунало останнє питання.