33 полум'я Істинної

Небо палало ранковим світлом, а сріблястий океан унизу тремтів, мов від передчуття. Вітер лоскотав щоки, розвіював пасма волосся з-під каптура — упертий, як завжди. Такий же, як і я.

Мої смарагдові крила, виткані з чистої магії, мерехтіли в променях сонця. Вони розгортались могутньо, з тією впевненістю, що не поступалася за силою древнім драконам.

Я відчувала силу — живу, пульсуючу, невгамовну. І поруч із нею — тінь тягаря, що завжди приходить разом із владою.

Це вже не втеча. Це вибір. Шлях додому.

Коли ж я вперше подумала про землі драконів як про дім? Мабуть, тієї ночі, коли Калден простягнув мені руку у темряві — і не забрав, навіть коли я вкусила її своїм звичним «дякую». А може, в ту мить, коли магія Тордена вкоренилася в тих землях і почала кликати мене, як кров кличе джерело. Вона прийняла мене. Без запитань. Без умов. Так, як Мейр ніколи не зумів.

Я озирнулася — простір довкола дихав рухом і світлом. Ми летіли клином: попереду — два великі дракони, золотаво-чорний і сріблястий, за ними — ще п’ятеро. Мої супровідники. Посланці старшої крові.

Яке почесне товариство. Сім драконів — делегація старшої крові. Звучить майже гордо. Якби я не знала, що половина з них летить не поруч, а стежить, чи не згорю я дорогою. Хоча тільки про це вони й мріють.

І раптом одна з фігур змістилася ближче. Її обтічна, рішуча форма — срібно-біла, з характерними знаками на крилах.

Тайсорія.

Її голос не просто прозвучав, а пронизав мою свідомість, як крижаний струмінь:

«Ви не дослухалися. Ви могли залишитися там, де вас знали. Де щось значили. Але ви вперто йдете за тим, чого не розумієте, і не поважаєте.»

Я напружилася. Очі ковзнули краєм поля зору — ще троє драконів непомітно звузили коло, утворивши напівкільце довкола мене. У повітрі, серед хмар, така зміна могла здатися випадковою — якби не крижаний голос Тайсорії, що вдарив по свідомості:

«Ви вирішили знехтувати моїми порадами. І знову обрали слабкість. Знову — пристрасть, а не обов’язок. Ви — не та, хто має стояти поряд із Лордом Калденом і вести нас за собою. Ви — спокуса. Пляма на його імені. Загроза для нашого народу.»

Її голос колов, як крижаний спис. Але ще гірше — мовчазна злагодженість інших. Вони тримались на тій самій висоті, мовчазні, ідеально скоординовані. Не було сумніву — вона планувала це.

Що ти задумала, Тайсоріє?.. Холодок передчуття пробіг по хребту.

Я вирівняла крила, зберігаючи висоту. Не відповідала — поки що. Не показувала страху — ще ні. Моя магія, схована глибоко всередині, ворухнулась, наче розпечене ядро. Тонка, але готова. До захисту. До бою. До того, чого ніхто з них, можливо, не чекав.

«І що далі? — подумки запитала я її. — Скинеш мене в океан? Проголосиш зрадницею ще до того, як я ступлю на землю драконів? Бо в мені є щось, чого ти не можеш зрозуміти — або приборкати?»

Її відповідь прийшла не одразу. Але коли пролунала, вона звучала... небезпечно рівно:

«Можливо. Якщо землі драконів мають бути сильними, ми повинні позбутися усього, що робить їх вразливими. І якщо це означає — тебе...»

Вона не закінчила. Не було потреби.

Моє серце стукнуло голосніше. І все ж — обличчя лишалося спокійним. Крила — міцними. Погляд — твердим.

Вони вважали мене слабкою. Але забули: мости не лише руйнуються. Мости ще й з’єднують. І я — саме такий міст. В моїх жилах більше не лише світло Мейру чи дика магія Тордена.

У мені — обидві стихії.

І якщо вони почнуть бій — я змушу їх шкодувати, що його почали.

Та я не хотіла бою.

Хоча б спробувати уникнути його. Хоча б раз зупинити кров ще до її пролиття.

Я відповіла Тайсорії подумки — голосом рівним, але сповненим внутрішньої твердості, як та, що вже нічого не боїться. Бо має всередині джерело сили:

«Усі знають, що Калден обрав мене своєю істинною парою. І якщо зі мною щось трапиться — він також постраждає. Ми з ним пов’язані Печаткою Істинної. Наші сили… наші долі сплетені».

Вона мовчала. Мить… дві… а потім її голос знову прорізав мої думки, холодний, мов лезо:

«Ми це усвідомлюємо. Та в земель драконів є ще один спадкоємець — Селхарон. Він, звісно, не рівня Ілларіону… та все ж краще, ніж ти разом з Калденом».

З її слів капала зневага, відчувалась глибока образа — не тільки на мене, а на сам факт, що я вижила, стала сильною, і впевнено намагаюся йти на чолі драконів разом із Калденом.

Але я все ще намагалася зупинити прірву.

«Ви усвідомлюєте, що я володію силою, недосяжною вам. Хоч я й не перетворююся на дракона — моя магія має міць, що може зрівнятися, а може й перевершити вашу. І я не стану тікати. Не цього разу».

Тайсорія зітхнула. Не з полегшенням, а з тим безжальним смутком, яким дихають ті, хто давно прийняв невідворотне.

«Ми це усвідомлюємо. І готові пожертвувати собою. Навіть якщо нам не вдасться знищити тебе — ми усунемо лорда Калдена. Його смерть покладе край загрозі, яку ви становите разом для наших земель».

Слова вдарили у груди, як крижаний шквал. Я знала: її вже не відмовити. Вона зробила свій вибір — і готується втілити його у залізі та вогні.

Усе в мені похолонуло через глибоку тривогу за нього. Чи впорається він з їхнім підступом? Чи знатиме? Чи відчує?

Але страху я не виказала.

Лише зосередженість.

Я зібрала силу в одне-єдине слово — і вкинула його в простір між нами:

«Невже? Ви справді готові принести в жертву Калдена — спадкоємця старшої крові, оголошеного майбутнього правителя, обраного самою магією земель драконів? Земля, полита кров’ю спадкоємця, не стане домом для миру. Ви не збудуєте майбутнє на його могилі».

Мовчанка була довгою. Густою, як передгроззя. Я майже повірила, що щось у ній все ж здригнеться.

Але коли вона нарешті відповіла, її голос був ще твердішим:

«Він вже заплямований вами. Його смерть — допустима жертва. Якщо задля цього доведеться очистити шлях… ми зробимо це. Благо нашого народу — важливіше за будь-яке окреме життя».