32.2

У мене немає часу, щоб зібрати думки й відновити рівновагу. Ще не встигли згаснути кроки Тайсорії, як переді мною вже стояв королівський посланець. Його Величність погодився зустрітись віч на віч.

Прекрасно. З одного полум’я — просто в інше. А навіщо, власне, перепочинок? Якщо вже горіти, то з розмахом. Хай усе одразу, без дрібниць.

У голові ще дзвенить її голос — той, що різав, як лід під шкірою: «ви — помилка», її погрози, загорнуті у вишукану форму поради. Її жорстка віра в Ілларіона. І хоч як би я хотіла викинути ці слова, вони вп’ялися, мов голки.

Я ковтаю повітря, заплющую очі, змушую себе вдихнути повільно. Відсікти все. Її. Калдена. Навіть власні сумніви. Попереду — не просто розмова. Це буде випробування.

Залу Місяця не знайдеш на жодній мапі, ні в жодному придворному реєстрі. Вона існує, як тінь у серці палацу — про неї не говорять, але кожен знає. Там не ведуть розмов — там вирішують долі.

Я мовчки крокую за посланцем, що, не оглядаючись, веде мене крізь коридори, темніші, ніж слід було б. Тут немає факелів, лише тонкі світлові жили у стінах. Вони тьмяні — достатні, щоб не заблукати. І недостатні, щоб не тремтіти всередині.

Я ловлю себе на думці, що знову тягне до Калдена, до його мовчазного погляду, його непохитної присутності. Але й цього не дозволяю собі. У Залі місяця я повинна бути самою собою. Нічиєю тінню. Нічиїм продовженням. Тільки собою.

Посланець зупиняється. Швидко вклонившись, лишає мене біля дверей — високих, темних, різьблених з гладкого дерева, що заглушують всі звуки. Жодного герба. Жодного знака.

Як символічно. Наче натяк, що тут герої залишають свої голови, а не відбитки великих рішень.

Я вдихаю. Один раз. Другий. Холод лягає на шкіру. І я входжу.

Усередині панує прохолода, спокійна і давня, як сам камінь. Тут немає прикрас, камін не розпалений. Лише круглий стіл з темного обсидіану і високі вікна, через які ллється м’яке світло — місячне, хоч за вікнами ще день. Міраж. Ілюзія. Захист. Але на диво, все добре видно.

Король Мейру стоїть обличчям до одного з вікон, руки за спиною. Його темно-срібна мантія лежить, мов вода, а спина рівна, пряма, мов клинок.

— Леді Сеймарін, — промовляє він, не озираючись.

Його голос — як сама зала. Стриманий. Глибокий. Без відлуння.

— Дякую, що прийняли, — відповідаю. Крок наближає мене до столу, але я не сідаю в крісло. — Знаю, цей візит не був передбачений жодним протоколом.

Він повертається повільно. Його обличчя суворе, але не холодне. Очі — колір затіненої сталі. Вони не шукають слабкості — вони зважують.

— Передбачити — не завжди означає уникнути, — каже він. — Іноді непередбачене — найчесніше. Ви прийшли не з дипломатичною метою. Принаймні — не лише з нею.

— Ні, — згоджуюсь. — Я прийшла як та, хто мусить говорити без свідків. Бо є речі, що небезпечні саме тим, що стають загальновідомими невчасно чи недоречно. Я вже засвоїла цей урок.

Король дивиться на мене мовчки. Цілу мить. Може, дві.

— То говоріть, — нарешті мовить він. — Ця зала пам’ятає більше, ніж дозволено написати в літописах.

Я кладу долоню на край холодного обсидіану. Вдихаю. Слова вже на кінчику язика. Вони пульсують, мов серце перед стрибком у безодню.

— Минулого разу, — кажу повільно, — ви були обурені, коли ми з Калденом оголосили про наш союз, не попередивши вас. Цього разу я вирішила інакше. Перед тим як зробити важливе оголошення, я прийшла попередити вас особисто. Хоч і порушила цим установлені правила прийому посланців.

Король хмуриться. Його обличчя залишається спокійним, але погляд змінюється — стає гострішим, пильнішим. Він мовчить кілька секунд, обдумуючи не тільки мої слова, а, здається, і ті, яких я ще не встигла вимовити.

— Я зрозумів це відразу, — відповідає нарешті рівним, але глибоким тоном. — Ваш візит не простий. Ви прибули не як представник земель Мейру. Ви — частина делегації від земель драконів. І хоч були вбрані у традиційний мейрійський одяг, навіть із плащем золотого лицаря… це лише підкреслило розбіжність. Багатьох це спантеличило. Але не мене.

— Я це розумію, — тихо відповідаю. — І саме тому мушу сказати правду.

Пауза. Я дивлюсь на нього прямо, не уникаючи погляду.

— Мій візит пов’язаний із важливим рішенням. Я відмовляюся від права на трон Мейру.

Тонко зводяться його брови. Він не перебиває. Слухає.

— Моя душа… вже не належить цим землям. Віднині я пов'язана із магією земель драконів нерозривними узами. Вона вплетена в саму суть моєї істоти. Тепер моє серце б’ється в такт диханню тих земель. І хоч для мене велика честь — бути Золотим Лицарем Ордену Зцілення Всематері. Але я вже не маю права претендувати на трон цих земель. Бо ці землі потребують того, хто належатиме їм цілком. А я більше не можу цього дати.

Його обличчя не виказує емоцій, але я бачу, як повільно він стискає руки за спиною. Тиша в Залі місяця густа, майже фізична.

Я роблю крок ближче, і мій голос стає твердішим.

— Я не знаю, які були ваші справжні мотиви, коли ви вирішили зробити з мене претендентку. Може, хотіли мати слухняну маріонетку в золотих шатах? Або просто ще одну фігуру для вашої гри. Але, схоже, ви прорахувалися. Я більше не пішак, якого можна зрушити з клітинки за чужим бажанням. Якщо вже гра триває — то тепер хід за мною. І я не звикла програвати.

Відчула полегшення, сказавши це вголос. Я говорю спокійно. Просто — як істину.

Король дивиться на мене довше, ніж я очікувала. І щось у його погляді змінюється — ні, не слабшає, але… глибшає. Мовби він нарешті побачив мене не як частину чогось, а як цілісну істоту.

Він повільно киває — більше самому собі, ніж мені.

— Ви справді стали іншою, — тихо мовить. — Питання лише в тому, чи Мейр втратить вас… чи, можливо, саме так і здобуде?

Моїх губ торкається ледь помітна усмішка. Мої слова прозвучали майже як погроза, а він сприйняв їх як належне. Не дарма стільки років успішно править землями Мейру.