32.1 до того як зійде полум'я

Прокинулася ще до світанку.

Не від звуків — їх не було. Не від світла — ніч ще тримала небо у темряві. Просто тіло саме відчуло: день, що змінює напрям, уже почався.

Калден ще спав. Його обличчя було спокійним, наче берег після шторму. Я дивилась на нього кілька довгих хвилин, поки повільно вдягалась, намагаючись не зрушити тишу. Мені хотілось залишитись — ще хоча б на мить. У цьому теплі. В цій кімнаті, де ніч не була самотністю. Поряд із ним.

Та я більше не мала права ховатись у затінках. Не після того, як встала перед світом. У мене є обов'язок — обраний, а не нав’язаний. Як і в Калдена.

Ще зовсім недавно я й подумати не могла, що добровільно на таке погоджуся. Іронія життя — ти плануєш, мрієш, вдаєш, що керуєш, а потім воно люб’язно бере твої наміри й перекидає їх, як дошку з фігурами. І стоїш потім — наче розумна, а насправді просто пливеш, не знаючи, чи за тим поворотом берег, чи водоспад.

У коридорах уже чутно тихі кроки — вартові, служники, бездоганна ранкова дисципліна. Палац прокидається раніше за сонце, мабуть, щоб встигнути служити ще й зорям.

Які працелюбні. Невже й я тепер одна з них? Така ж віддана, така ж бездоганно заклопотана — все «на благо народу». О, звучить чудово. Майже, як діагноз.

У моїх покоях на мене вже чекає вбрання: строгий мейрійський крій із вишитим знаком золотого лицаря — плащ, який колись здавався надто урочистим, тепер лягає на плечі природно. Як символ відданості. Або, якщо чесно, як ярлик: «обережно, відповідальність».

Колись я б пожартувала, що це костюм для вистави. Тепер розумію — вистава закінчилась. А завіса так і не опускається.

Це вже не роль. Це — наслідок вибору. Хоч якби мені хтось це розповів раніше, я б розсміялась й сказала: «Та ні, я ж не настільки серйозна».

Схоже, помилялась. Але й це не надовго. Зараз я одягну його востаннє.

Делегація драконів вже готується в подорож до земель Мейру. Їхнє призначення — офіційно супроводжувати мене, моє ж — офіційно зректися титулу, який ще вчора відкривав мені шлях до трону тих земель. Колись це здавалося пасткою. Потім — зобов’язанням. А тепер… це можливість. Закрити одні двері, щоб відчинити інші.

Землі Мейру заслуговують на правителя, що буде з ними повністю. Я — вже не можу бути тією особою. Я відчула це вчора, коли стояла перед народом драконів і не зламалась. Я вже є частиною цієї землі. Її дихання відгукується в мені. Її вага — вже моя.

Але все треба зробити правильно. Дипломатично. Чітко. З підписами, словами, символами. Політика. Тонкі домовленості, що пахнуть пастками й лестощами.

Я їх ненавиджу.

Але цього разу — це вже не тягар. Це вибір. Мій.

Я вийшла на терасу. Ранкове повітря ще холодне, з присмаком роси та недоговорених слів. Десь унизу готується делегація. Гінці, слуги, охорона. Я чую їх через кілька рівнів каменю — так, ніби вже стала частиною цієї вежі.

Землі Мейру — не моя корона. Але вони — частина шляху, що привів мене сюди. Я вирушу туди, щоб сказати це чітко. Мирно. І сильно. Бо це вже не просто політика. Це — моє обличчя перед світом. І світ уже дивиться.

***

Палац земель Мейру зустрічає нас велично — високими арками з різьбленого каменю, мармуровими сходами, широкими залами, де тиша густа, як вино в золотих кубках. Але в цій тиші — не спокій, а очікування. Стислий вдих перед питанням.

Я бачу його в поглядах.

Вони — не ворожі. Але й не теплі. Ввічливі до межі крихкості, мов дзеркальна поверхня: будь-який різкий рух — і трісне.

Вони не розуміють.

Я — Золотий лицар світла ордену Всематері, володарка титулу, дарованого самим правителем Мейру, вірний воїн корони. І ось я з’являюсь — не як самостійна постать, не як можлива майбутня наступниця престолу, а як частина чужої делегації. Посланниця іншої землі. І не просто будь-якої — а земель драконів, що століттями трималися осторонь.

Чудово, правда? Стати символом міждержавного порозуміння — і водночас найзручнішим доказом того, що навіть «світло Всематері» охоче грає за чужими правилами. Якби генерал Магвар це бачив, він би, певно, або осліп від гордості, або спалив мене на вівтарі «чистоти ідеалів».

Їхня обережність відчувається в кожному русі — в тому, як вартовий стискає держак списа, як погляд зіскакує з мого плаща. Коли проходжу між колонами — не лише як гість, а як хтось, чию роль вони ще не встигли осмислити. Погляди сканують, мов крізь дим: ніби хочуть побачити, що я принесла — звістку? загрозу? торг?

Але ніхто не ставить питань.

Поки що.

Формальності тримають усе в рамках. Вітання сухі, точні до інтонації. Вклони не глибокі, але й не зневажливі. Усе — в масці стриманої дипломатичної ввічливості. Навіть погода, здавалося б, грає свою роль — не надто сонячна, не дощова. Сіра. Спокійна.

Я відчуваю, як моє ім’я звучить у повітрі, коли хтось вимовляє його під час представлення: «Леді Сеймарін, золотий лицар світла, представниця земель драконів».

Кожне слово важке. Особливо останнє.

У залі, куди нас ведуть, усе блищить — підлога, шати приймаючої сторони, навіть списи вартових. Цей блиск — не для краси, а щоб засліпити. Щоб нагадати, хто тут господар. І водночас — що навіть гостя зустрічають зі сталлю напоготові. Вшановують — але не довіряють.

Я йду рівно. Спокійно. Плащ не шарудить — ковзає, мов тінь. І я дозволяю собі лишатися в ній, не ховаючись. У мені ще живе те вчорашнє — уміння стояти, коли кожен погляд ріже гостріше за клинок.

Посеред залу стоять троє, інші тримаються позаду. Не королівська родина, але достатньо високі, щоб говорити від її імені: радники, намісники, обличчя влади без корони. Вони ще не вирішили, як трактувати мою появу — як честь чи як виклик. Їхні думки пахнуть обережністю й політикою.

Мій титул занадто гучний, щоб його ігнорувати. Але мій намір — гучніший.

Я зупиняюся навпроти. Знімаю каптур. Погляди зустрічаються — гостро, без привітності. І цього разу я не чекаю, щоб мене представили.