31 погляд народу

Траурні дні минули, хоч розтяглися, як затриманий подих самої землі — перед тим, як щось зміниться назавжди. Вулиці ожили — але тихо, наче саме повітря ще дослухається до втрати. Але у поглядах — інше. Очікування. Обережна напруга перед тим, як впаде останній камінь у стару епоху.

Я стою в західному крилі палацу, де навіть повітря здається надто урочистим — ніби боїться порушити святість моменту. На мені сукня в стилі одягу Лорда гірських драконів — темний шовк, обшитий золотом. Такий блискучий, що я почуваюся радше символом, ніж просто парою спадкоємця. Казали, що тканина «ловить світло», але я підозрюю, що вона просто натякає: «не спітній, бо все побачать».

Калден, звісно, виглядає бездоганно. Надто бездоганно. Цей шовк на ньому сидить так, ніби створений самими богами з пафосу й самовладання. Волосся — ідеально зібране, обличчя — як вирізьблене з каменю. Стоїть, мов уособлення влади. І я — поруч. Офіційно — як його рівна. Неофіційно — намагаюся не видати, що серце б’ється в темпі бойових барабанів.

Зал за масивними дверима наповнений. Я відчуваю тепло, глухий гул очікування, магічну напругу, що просочується навіть крізь товщу стін. За мить до того, як голос короля проріже тишу, я затримую подих.

Починається.

Його голос лунає гучно, велично, як і належить монарху:

— Народ драконів! Час тіней минув. Ми вклонилися тіням минулого. Тепер — час піднятися з-під них. Наші землі більше не належать страху, а належать майбутньому, яке ми обираємо самі. Сьогодні я передаю корону тому, хто довів, що здатен нести її не силою, а розумом, честю та волею.

Калден стоїть нерухомо. Але я відчуваю — його пульс тремтить на рівні з моїм. 

О, невже сам грізний Лорд теж нервує? А я вже подумала, що тільки мене трясе, мов під час землетрусу. Приємно знати, що навіть той, хто звик керувати всім, може трохи розгубитися. Якось... підбадьорює.

— Калден Дарксайд, вірний син народу драконів, — промовляє король, кожне слово звучить так урочисто, ніби навіть повітря мусить вклонитися, — віднині є моїм спадкоємцем. А згодом — і вашим королем. Разом із ним — та, в чиїх жилах не тече драконяча кров, але її серце вже стало частиною цієї землі. Та, що відродила вогонь, що почула голос драгоміту, що зберегла істину й принесла рівновагу.

Я ледь дихаю. Пальці стискаються в долоні, щоб не видати нервів.

Як пафосно. Як велично. Ще трохи — і мене офіційно запишуть до пантеону «тих, що врятували світ». Головне — не впасти обличчям уперед, коли покличуть.

— З волі моєї. І з волі самої магії, — завершує король, — вона — істинна пара спадкоємця. Й віднині — майбутня королева земель драконів.

За дверима — тиша. Та сама, холодна й обережна, як лезо, що зависло біля шиї. Не схвальна. Не обурена. Просто чекає, що буде далі.

І в цій тиші я відчуваю, як страх піднімається зсередини — не крикливий, не панічний. Розумний. Усвідомлений. Як холодний подих реальності: я — чужа. І навіть якщо мене щойно проголосили «майбутньою королевою», крил тут для мене не розкриють. Максимум — приглянуться, чи не впаду.

Калден ледь повертає голову, кидає на мене той спокійний, до дратівливості врівноважений погляд.

— Все гаразд? — питає тихо, але так, що навіть шум серця на мить зупиняється.

— Абсолютно, — відповідаю занадто швидко, напівусміхаючись. 

Та кого я намагаюся обманути?

— Просто... не пам’ятаю, щоб колись так тремтіли руки. Навіть коли я ризикувала згоріти, під час ритуалу злиття із драгомітом. Там, принаймні, було ясно — або виживу, або стану попелом. А тут — суцільна невизначеність: чи витримаю чужі погляди й чужу пиху.

Калден ледь зводить брову.

— Там був вогонь і блискавки — магічні.

— Так, — усміхаюсь я куточком губ. — Але тоді я мала контроль. Знала, що роблю. А зараз — стою, як експонат у музеї «неочікуваних союзів». І від мене нічого не залежить.

Він нахиляється трохи ближче, і в його голосі з’являється та м’яка глибина, яка може зігріти навіть попіл:

— Ти ніколи не стоїш осторонь. І вже точно не «експонат». Земля визнала тебе. Народ — просто ще не встиг зрозуміти, кого саме.

— Народ драконів, — криво посміхаюся я. — Їх не переконати жодним полум’ям. Вони — як старі магічні руни: не читаються, поки самі не схочуть.

Калден дивиться прямо, без ані тіні сумніву:

— У рун теж є серце. Просто спить глибше. Але якщо треба — я збуджу його.

— Звучить загрозливо, — шепочу я, але голос зрадницьки м’якне.

— Лише для тих, хто ще не зрозумів, що ти — поруч зі мною не випадково.

Я мовчу. Бо саме в цю мить страх стихає. І вперше я розумію: можливо, це не просто доля. Це — мій вибір стояти тут разом із ним. Не з обов’язку. А з власної волі.

Нарешті двері відчиняються. Глухий звук гонгу — наче останнє попередження, перш ніж світ затримає подих.

Ми крокуємо вперед. Повільно. Розмірено. Наче не в залу, а в саме серце шторму, що притих лише для того, щоб краще чути, як ми дихаємо.

Тиша зустрічає нас, мов крижаний подих. Не привітна. Не ворожа. Просто — уважна. Зала дивиться, оцінює. Навіть Калдену тут не пробачають звичної велич. Корона ще не на його голові, тож усі погляди — зважують, не поклоняються.

Я бачу обличчя в першому ряду — роди стародавньої знаті, делегати чужих земель, і далі, у напівтіні, — народ. Вони різні, але їх об’єднує одне: мовчання, натягнуте, як струна. Очікування, в якому я відчуваю кожен подих.

Погляди ріжуть шкіру — точні, холодні, деякі з недовірою, інші — з відвертим здивуванням. І всі — на мені.

Не на Калдені. На мені.

Чудово.

Хотіла тиші — маєш оркестр із підозр і недовіри.

Я не відводжу погляду. Не зводжу плечей. Хай дивляться. Хай вирішують, хто я — помилка чи випробування. Мені байдуже, поки я стою і він — поряд.

Калден іде поруч — високо тримаючи голову. Його хода спокійна, кожен крок вивірений. Його рука — поруч. Невидима опора, що не вимагає дотику.

Ми зупиняємось під балдахіном. Король нахиляє голову — знак, що слово переходить до спадкоємця.