30 Прощання з Ілларіоном

Церемонія починається ще до світанку.

Небо — важке, затягнуте хмарами. Мов і саме не хоче торкатись цього дня. У центрі кам’яного двору, де зазвичай проводять стародавні обряди, встановлено підвищення, обвитий темними драпіруваннями постамент. На ньому — тіло. Нерухоме. Колись непереможний дракон, а тепер лиш безмовна оболонка. Загорнутий у чорне й срібне, з символами дому, якого він більше не очолить.

Навколо збирається народ. Тихо. Без вигуків, без ридань. Тут панує інший біль — стриманий, гордий. Не всі любили Ілларіона. Але всі вірили в його незламність, як одного з нащадків старшої крові драконів, можливого наступника трону. Саме тому ця втрата — не просто смерть. Це тріщина в самій скелі.

Палає вогонь у шести жаровнях, розставлених колом довкола тіла. Традиційно — за кількістю стихій, які мали визнати душу. Але сьогодні вогонь не палає — він просто горить. Наче сам Торден схилив голову.

Калден стоїть праворуч від постаменту, у темному плащі без жодної прикраси. Його обличчя спокійне, навіть кам’яне. Але я бачу, як у ньому напруження — мов клинок, стиснутий у руці, яку не можна розслабити. Поруч Селхарон — мовчазний, глибоко зосереджений, із виразом того, хто давно прийняв непоправне.

Король виходить уперед. Його голос — глухий, низький:

— Син мій, Ілларіон, не був ідеальним. Але він був частиною нас. Частиною крові цієї землі. І тому сьогодні ми вшановуємо не лише його життя — а й вибір. Бо кожне падіння — це наслідок того, як ми йшли. І те, як він упав… хай стане уроком. Не слабкості. А сили, що перейшла межу.

Я здригаюсь. Це не виправдання. Але й не обвинувачення. Це — правда, загорнута в туман.

— Його душа, — продовжує Король, — повернеться до самих глибин землі, звідки прийшов наш народ. І хай магія сама вирішить, що з нею стане. Ми ж — віддаємо його з честю. Бо навіть у трагедії ми зберігаємо гідність.

Калден мовчки підходить до постаменту. У руках у нього — уламок прозорого, пульсуючого світлом кристалу. Драгоміт. Маленький, наче уламок мрії. Він кладе його на груди Ілларіона — і відступає.

Я знаю, чому. Це — символ. Уламок тієї сили, яку Ілларіон хотів підкорити. І яка забрала його. Але цього не скаже ніхто. Це знаємо лише ми.

Після слів — вогонь. Чотири вартові підходять із факелами. Запалюють обрядове полум’я на постаменті. Не крик — не вибух. Лише повільне горіння. І дим — прозорий, ледь зелений.

Я стою осторонь, поруч із Калденом. Його рука торкається моєї — не для втіхи, а як визнання: ми зберегли правду. Але чи полегшує це тягар?

Народ мовчить. А дим здіймається до неба — в’язкий, як пам’ять, і чистий, як обітниця: не забути. Не повторити.

Це не тріумф. Це — прощання.

Ілларіон пішов у вогонь, як ті, кого визнають землею. Але чи пробачила вона йому — знає лише вона сама.

Стою, дивлюся, як вогонь повільно поглинає чорне й срібне полотно, і відчуваю дивне змішання: полегшення і провину, сум і злість, щось на кшталт жалю, якого не мала б відчувати… але відчуваю.

Ілларіон був загрозою. Він був жорстокий, одержимий владою, готовий зламати будь-кого заради того, що вважав «вищим порядком». Я мала б лише радіти, що все закінчилось — що більше він не стане на шляху, не зруйнує те, що ми з Калденом витягли крізь хаос і біль.

Але замість полегшення — гіркий осад.

Бо я бачила, ким він міг бути. Якби не страх. Якби не гординя. Якби не зневіра. Якби не ця ненаситна потреба доводити світові, що він сильніший за нього. У ньому був блиск, але він перетворив його на вогонь, який спалив і себе, і все довкола.

Можливо, саме тому так болить: не через те, що він помер, а через те, що ми не змогли його врятувати.

Бо ніхто не народжується чудовиськом.

Але не кожного можна витягти з темряви.

Коли полум’я згасає, і натовп починає поволі розходитись, ми з Калденом лишаємося вдвох — трохи осторонь, за кам’яним обеліском, куди дим ще доходить останніми, ледь видимими серпанками.

— Ти думаєш про нього? — питає Калден тихо. Не прямо. Але я знаю — про Ілларіона.

— Так, — відповідаю після паузи. — Про те, ким він міг бути.

Калден схиляє голову. У його погляді — тінь болю, який він ховає за звичкою. Але не від мене.

— Він був частиною мене, — каже. — Частиною мого дитинства. Моїх сумнівів. Моїх поразок. Частиною мого гніву. І тепер — його більше немає.

Я дивлюсь на нього.

— Але частина тебе — залишилась. Та, яка змогла не стати ним.

Калден переводить погляд на небо, де дим уже розчиняється в хмарах.

— Я сподівався, що колись ми порозуміємося. Знайдемо спосіб. Що він… — він зупиняється, ковтає нерівне дихання. — Що він зупиниться раніше.

— Він зробив свій вибір, — кажу. — І ти — свій.

Калден киває. Повільно. Тяжко.

— Але все одно гірко, — зізнається. — Не через те, що він пішов. А через те, що залишив після себе.

Я тихо кладу руку йому на плече.

— Ми не зможемо стерти минуле. Але можемо не повторити його.

Калден дивиться на мене. У його очах — втома і вдячність. І щось нове. Більше, ніж просто зв’язок. Розуміння.

— Тоді ходімо, — каже він нарешті. — Поки ще ніч не розчинилася вранці.

Ми йдемо від вогню, що вже згас. Не як переможці. А як ті, кому залишилось жити — і пам’ятати.

І в кожному кроці — пам’ять. Але й новий крок. В інший день.

Після церемонії Калден майже не з’являвся. Його більше немає поруч — він розчинився в коридорах палацу, де став не просто сином чи захисником, а спадкоємцем трону. На ньому — вся організація траурних днів, прийоми делегацій, мовчазна дипломатія між втратою й владою, де кожне слово — як крок над прірвою. Він нічого не каже, але я відчуваю: його присутність там — обов’язок, а відсутність поруч — не вибір.

Я лишаюсь сама.

І хоча палац величний, із мармуровими залами й крижаними арками, він тисне на мене, мов чужий панцир. Стелі зависоко, погляди — холодні, усмішки — напівмертві.

Я отримую ввічливі поклони: обраниця Калдена з печаткою, носій магії, голос земель драконів. Але за кожним нахилом голови я чую мовчання. Не шепоти — саме мовчання. Як вакуум: повага — бо мусять, а прийняття — відсутнє. Бо я чужа. Не з їхнього роду. Не дракон. Кров у мені — не та, що палає.