29 Гірка ціна відродження

Навколо — тиша густа, важка, тягуча. Повітря наповнене чимось, що ледь не дзвенить у вухах. Немов сама земля стримує подих.

Ми з Калденом ідемо пліч-о-пліч. Він несе тіло Ілларіона, загорнуте в свій плащ, притиснувши до себе.

Я відчуваю, як напруга проходить крізь його плечі. Та його кроки залишаються рівними, мов би несе не тіло, а тягар усіх його рішень.

Нас огортає ніч — глибока, чорна, ніби вуаль після жалоби. У таборі ще не всі поснули. Світло вогнищ мерехтить між шатрами, а тіні схиляються одна до одної, обмінюються поглядами, повними питань без слів. Випадкові зустрічні — проводжають нас поглядами. Хтось завмирає на місці, хтось відвертається, мов побачив щось, чого краще не знати. Та ніхто не ставить запитань.

Мовчання — як стіна.

Наближаємось до шатра правителя. Двоє вартових на вході завмирають, але, побачивши нас, без жодного слова відступають убік. Їхні очі ковзають по постаті Калдена — і по загорнутому тілу, — і завмирають. Лише кивок. І прохід відкрито.

Ми входимо.

Всередині тьмяно горять жарини в жаровні. За столом, схилившись над картами, сидять король драконів і Селхарон. Їхні голоси щойно ще звучали глухо, обговорюючи щось, та враз обриваються. Вони зводять на нас погляди — і все, завмирають.

Я бачу, як їх очі затримуються на Калдені. Потім — на мені. Потім — на його руках.

Їхні обличчя застигають — мов кам’яні обеліски. Але я бачу, як щось смикається в кутику губ Селхарона. І як король повільно підіймається зі свого місця, ніби вага його тіла вмить стала надто великою.

Калден не каже нічого, поки не доходить до середини шатра. Там, на килимі перед троном, він схиляється й обережно кладе загорнуте тіло. Його рухи — повільні, як під час обряду. У цій тиші кожен подих лунає, мов змах крила в кам’яному храмі.

І тоді Калден каже. Тихо. Рівно. Наче відтинає лезом:

— Ілларіон зайшов надто далеко цього разу. Тепер його дух разом із магією земель… у драгоміті.

Кілька секунд не чути нічого.

Потім король рушає вперед — повільно, крок за кроком. Він не нахиляється — лише зупиняється перед тілом. І дивиться. Довго. Його постать — як статуя. Велич, скована мовчанням. У кулаках — сталь, у плечах — біль. Але він нічого не каже. Лише, коли, здається, витримати більше неможливо, мовить коротко, глухо:

— Він зробив свій вибір.

Це все. Ні слова більше. Ні прощання. Ні спогаду. Лише ця фраза — як вирок і епітафія водночас.

Селхарон стоїть трохи осторонь. Обличчя його — беземоційне, хіба що очі блимають рідше, ніж слід. Він злегка схиляє голову — і цього вистачає, щоби в його мовчанні прочитати: «Я бачив усе. І зрозумів усе. І нікому не скажу нічого зайвого.»

Ніхто не питає, що сталося.

Наш вигляд говорить за нас.

Мовчання знову огортає шатро. Я чую, як гуде в грудях від перенапруги — ніби ще досі б'ється в мені той самий грім. 

Прокляття! Скажіть щось. Прокляніть мене за це. Викажіть бодай крихту болю й туги. Але ж ні. Дракони не потребують турботи. Почуття — слабкість, недозволена розкіш. І для мене тепер також.

Король повільно відходить від тіла. Йде до свого трону, обминаючи нас, як вибір, що вже не змінити. Сідає. Його обличчя незворушне, жодної емоції, скам'яніле.

— Розповідайте, — каже нарешті. — Усе.

Його голос не лунає як наказ. Але й не прохання. Це необхідність. Як ковток повітря після глибокого пірнання.

Калден мовчить.

А я… я вдихаю повітря, наповнене тишею, болем і попелом. І готуюсь говорити — вперше про те, що, здавалось, не мало імені.

Перші слова — мов шепіт того, хто щойно зійшов із краю прірви. Та з кожним новим — голос міцніє. Впевненість проростає крізь страх. Я розповідаю, як шторм вирвався з-під контролю. Про Ілларіона — одержимого владою, який намагався перервати ритуал відновлення магії драгоміту, знехтувавши волею Тордена. Про те, як він майже знищив Калдена — і мене. Як саме поєднання наших сил урятувало не лише наші життя, а й саму землю.

Калден мовчить. Лише зрідка киває, підтверджуючи мої слова. Він знову зібраний, мов сталь, але я відчуваю, як у ньому ще гуде те саме полум’я — і біль, і смуток, і тривога.

Король слухає мовчки. Його погляд — камінь, але на щелепі сіпається м’яз. Лише раз він опускає очі — коли я кажу, що Ілларіон… більше не відгукувався. Не лишив у собі ні зв’язку, ні каяття.

— Магія земель відкинула його, — кажу. — Але прийняла Калдена. І… мене.

Я зупиняюсь — щоби вдихнути, щоби знайти правильні слова. Але саме в цю мить щось змінюється.

Крок.

Різкий.

Селхарон різко зривається, мов з-під удару, — і в ту ж мить його рука стискає моє плече. Жорстко, як лещата.

— Що це? — різко каже він.

Я здригаюсь. Мій погляд ковзає вниз — і завмирає.

Тканина на моєму плечі, обпалена ще в бою, розійшлася — і крізь порвані краї видно сяючі лінії та завитки. Печатка. Виразна. Пульсуюча. Жива — як серце. Знаки сплелися в узор, складний і витончений, що, здається, дихає власним ритмом.

На мить у шатрі не чути нічого. Лише потріскування жару в жаровні — і гул крові в моїх скронях.

Король повільно підводиться з трону. Його погляд — приголомшений. Але не страхом. Усвідомленням.

Селхарон дивиться на моє плече так, наче побачив неможливе. Його пальці міцніше стискають шкіру — ніби перевіряє, чи це справжнє.

— Це… не може бути, — шепоче він. — Ти ж не дракон…

Але він не встигає договорити.

Потоки довкола.

Магія — жива, як подих. Лагідна, але всепроникна. Вона здіймається з землі, з повітря, з самих стін шатра. І в наступну мить обіймає нас із Калденом — не як атака, а як щит. Як відповідь на дотик, розцінений як загрозу. Потік світиться навколо нас сріблясто-зеленим ореолом, що мерехтить у повітрі, ніби саме небо нахилилося, щоб нас захистити.

Очі Селхарона розширюються. Він розтискає пальці. Відступає на крок.