28 Коли шторм став подихом життя

Світ тремтів і розпливався. Усе всередині гуло й пульсувало, ніби та блискавка розірвала мене на частини, а грім оселився в грудях. Я не відчувала ані рук, ані ніг — тільки гарячий, нав'язливий біль, що спалахував з кожним ударом серця, мов розкати бурі всередині мене. У голові також гул, що здавалося, це блискавка застрягла між думками й марно шукала виходу. Кожен подих — мука, як вдихати вогонь: різкий, обпікаючий, надривний.

Свідомість хилилась у порожнечу.

«Невже це кінець?.. Я не впоралась… Від мого вибору — лише руїна. Смішно. Вірила, що я спасителька... Хотіла всіх врятувати, а тепер усе розсипається. Вийшло, як завжди: трохи світла, більше попелу. Шторм шаленіє. Ілларіон збожеволів. А Калден… Калден…»

Я не знала, де він і що з ним. Я навіть не знала, чи я сама ще живу чи вже ні.ї̀

Та саме тоді, коли я була готова відпустити — відчула тепло.

Не різке, не спалююче — навпаки. Тихе. Несміливе. Ніби щось пробилося крізь хаос — як промінь світанку крізь бурю.

Воно торкнулося грудей, проникло вглиб — і повільно розсіялося тілом, наповнюючи кожну клітину лагідним світлом, проникло в саме серце. І за болем прийшло заспокоєння. Мов чужа рука підхопила мою душу, що вже падала в безодню. Воно не пекуче й не нищівне — лагідне, як весняний вітер після бурі. Знайоме. Рідне. Наче не тільки тіло, а й душу огортають обійми. Торден. І… Калден?

Я повільно відкриваю очі. Тьмяне небо понад головою ще дрижить, але блискавки більше не рвуть простір. Лише глухі удари грому відлунюють здалеку — як серцебиття велета.

Погляд ловить його. Калден схилився наді мною так близько, що я бачу, як на його скронях блищить піт. Його долоні світяться — чистим, золотисто-смарагдовим сяйвом, сповненим магії Тордена.

Світ ще тремтить, але зосереджується на одному: його долоні — світяться. Із них струменіє енергія Тордена, вона обтікає мої груди, плечі, рани. Входить у мене — м’яко, але незламно. Магія — наче його, але водночас спільна. Вона не просто слухається — вона йде назустріч.

Калден… зцілює мене за допомогою Тордена? Це ж як мене та блискавка вдарила, що таке марення ввижається? Чи це таке моє бачення загробного життя? Цікавий вибір.

Обличчя Калдена напружене, зіщулене від страху й подиву. Я заворожено спостерігаю, як сила струменіє з його рук у моє тіло. Вона проникає в мої рани — і ті… заживають. Він зосереджено вдивляється в мене, ніби боїться зробити щось не так, ніби бореться не з магією — а з панікою. Його очі блищать. І в них усе: біль, віра, шок.

"Невже Торден… прийняв його? Повністю?"

Я хочу щось сказати, та губи не слухаються. Замість слів — сльози. Ну прекрасно. З усіх можливих реакцій — саме це. Не від болю, ні. Від полегшення настільки дикого, що аж хочеться сміятись.

І тоді я чую їхні голоси. Обидва — у своїй свідомості.

«Серце її не зупинилось. Потік іще теплий. Повільно. Глибоко. Очищуй шар за шаром. Не порушуй основи», — звучить голос Тордена, глибокий і спокійний, наче грім, що навчився шепотіти.

«Я не знаю, як…» — відповідає Калден подумки, — «Я відчуваю її біль… але як тримати цю силу в собі, щоб не зламати?»

«Ти вже не ззовні. Ти — всередині. Вчися відчувати, як вона. Як твоя пара. Слухай — не керуй.»

Вони… спілкуються. Торден говорить з ним так, як зі мною. Направляє. Настановлює. Він довірив Калдену свою силу.

Світ навколо сповільнюється. Повітря спокійне, лиш час від часу здригається глухими відлуннями грому — але вже не в гніві. Торден вгамувався. Його шалене серце б’ється рівно.

Енергія продовжує струменіти в мене, а відчуття холоду, страху, болю — вивітрюються, мов хмари після шторму. Мої рани… затягуються. Я відчуваю, як повертається сила. Повільно, але впевнено. І навіть те, що було розірване блискавкою, повертається до життя.

Я піднімаю погляд. Наші очі зустрічаються.

Калден ще не вірить, що це можливо. У його погляді — подив, біль і щось більше: щемке полегшення. Його губи здригаються, і він пробує посміхнутись — натягнуто, невпевнено, але щиро.

— Жива… — шепоче він. — Ти… жива.

Я не відповідаю вголос. Просто дивлюсь. І думаю, як же сильно я його кохаю.

Але він уже знову зосереджений. Знову слухає голос Тордена. Його руки впевненіші. Він уже не сумнівається — він відчуває, де мій біль. І веде потік туди.

Він не просто зцілює — він утримує мене від провалля. Він — межа між мною і забуттям.

Його долоні ще трохи світяться — та потік поволі згасає. Я відчуваю, як магія осідає в мені — не щезає, а втихомирюється, закарбовується в тілі, як нове дихання.

Калден напружено стежить за кожним моїм порухом — і коли я злегка ворушу пальцями, коли мої очі повністю розплющуються — він, нарешті, видихає.

Глибоко. Здригаючись грудьми.

І в наступну мить він кидається до мене — обіймає так міцно й несамовито, ніби намагається втиснути мене в себе, у своє серце. Я завмираю — не від страху, а від сили почуттів, що буквально струмують від нього. Його руки тремтять, стиснуті навколо мене, мов обруч. У них — не сила, а страх, що ледь не зламав його зсередини. Він обіймає мене, ніби тільки дотик може переконати його, що я справді тут, жива.

— Ти зі мною… Ти… — прошепотів він, і вже за мить його вуста впились у мої — нетерпляче, мов останній подих на межі життя.

Не лагідний, не обережний — глибокий, пристрасний, мовби крізь нього він намагався передати все те, що не зміг сказати, поки я була між життям і смертю. У його доторку не було стриманості. Лише біль, полегшення, любов. Відчай, що щойно не знищив його. І щастя, яке ще боїться себе.

Його губи пекли, та не від магії — від емоцій. І я притиснулась до нього, відповіла з тією ж силою, сплела пальці на його потилиці — ніби боялась, що він зникне. Відчула його страх, його безсилля… його віру. Те, як він тремтів, коли не міг мене втримати. Те, як зараз не відпускає — і не відпустить більше.

Його біль став моїм. А мій — став уже нестерпним, коли я уявила, що все могло бути інакше.