27 Вирішальне випробування

Узбережжя було порожнім.

Сиві хвилі розбивались об скелі, здіймаючи бризки — мов натяки на шторм, який іще не прийшов, але вже торкався країв світу. Повітря ж... гусло магією, що ще не мала форми, але вже шукала виходу.

Я стояла на краю — за мить до польоту.

Усередині все було тихо. Напруга минула. Біль, сумніви, навіть страх — відійшли. Лишилась тільки ясність. І відповідальність.

Калден був поруч. Його тінь лягала поряд із моєю — схожа за формою, але така інша за змістом.

Він мовчав. Довго. Лише дивився на горизонт. А я тим часом перевіряла захисні знаки — один за одним, уважно, без поспіху. Не тому, що сумнівалась у виконаній роботі. Просто довіра до інших — розкіш, якої зараз не могла собі дозволити.

Межа мала лишитись чистою, без найменшого шансу на сторонній крок. Бо завжди знайдеться якийсь відчайдух, кому здасться гарною ідеєю зазирнути в саме серце бурі, просто з цікавості чи з іншою метою — це не важливо. Але тоді довелося б хоронити не лише план.

— Усе готово, — сказала я, не обертаючись. — Мешканці відведені на безпечну відстань?

— Так, — відповів він стиха. — Навіть старі з південних пагорбів, які ще вчора погрожували залишитись і «зустріти шторм з гідністю». Тепер гідно сьорбають чай у прихистку біля озера.

Я ледь всміхнулась.

— Добре. Всі на своїх місцях.

— Крім тебе, — тихо сказав Калден. — Ти — на межі.

Я обернулась. Його погляд був спокійний лише зовні — під ним кипіла та сама відчайдушність, яку я намагалась не бачити.

— Це моя межа, — прошепотіла я. — І мій шлях. Я маю покликати Тордена. Провести його. І бути поряд, поки він зливається з кристалами. Без мене — він не знайде дороги.

— А без тебе… я не знайду спокою, — промовив він тихо, але так, що кожне слово ввігналось під шкіру.

Я відвела погляд. Довелось зібрати всю силу, щоб не дозволити серцю втрутитись.

— У кожного з нас — свій обов’язок, Калдене.
Твій — залишатись із драконами. Стежити, щоб ніхто не повернувся раніше часу. Мій — провести силу. Це… не про вибір. Це — про вірність.

— Знову холодна, — прошепотів він. — Ти знову стаєш льодом, коли найбільше хочу бачити тебе вогнем. Справжньою.

Я зробила крок ближче.

— А ти… Ти забуваєш, що вогонь — не завжди горить назовні. Іноді він живе всередині. І тримає тебе, поки буря не зруйнує все. — тихо промовила до нього, — Почуття не зникли. Але їм — не час. Зараз ми обоє повинні залишити все… на потім.

— А потім настане? — спитав він майже пошепки. — Чи знову втечеш у черговий шторм?

Я зустріла його погляд. Глибокий, упертий, як саме небо перед грозою. І перш ніж він встиг щось ще сказати — просто притислась до нього, різко, без попередження, і поцілувала. Мої пальці закопались в його м’яке, непокірне волосся, як і він сам.

Цей поцілунок був не ніжністю.

Це був вогонь, що стримувався занадто довго. Це була відповідь на всі його сумніви — не словами, а дотиком, який обіцяв: я є. Я буду. Але спершу — шторм.

Калден завмер. Потім відповів — повністю, шалено, як той, хто не хотів відпускати. Його руки міцно обійняли мене і світ на мить справді стих. А губи сплелись із моїми, ніби в останньому спалаху як у того, хто розуміє: це може бути востаннє.

Коли ми відірвались, обидва дихали важко. І він дивився на мене так, наче хотів залишитись — попри все.

Я торкнулась його щоки.

— Іди. Зараз — не час для «нас». Але він прийде. Обіцяю.

Він не одразу відійшов. Ще мить стояв, ловлячи подих, ніби хотів запам’ятати кожну тінь мого обличчя. Потім — кивнув. І пішов. Неохоче. Майже з болем. Але — пішов. Крізь вітер, що вже ніс у собі перший подих шторму.

Я лишилась сама. Сильна. Ціла.

Моя мить — наставала.

Я створила крила — не з пір’я й не з вогню. З магії. Із чистої сили, яка виходила з самого ядра моєї душі. Вони розгорнулись за спиною — широкі, мов обрій, темно-зелені, потужні. Такі ж як торденова магія. Вітер одразу зреагував, закрутився довкола, визнаючи мене частиною себе.

Я ступила з краю — і не впала, а здійнялась.

Шторм відгукнувся, як тільки я поринула в небо. Він вже чекав. І зустрів мене не ревом, не люттю — а трепетною радістю. Майже дитячою. Як той, кого довго не кликали, але він завжди був поряд.

«Ти прийшла…»

Його голос — не слова, а відчуття, що розливалося крізь моє тіло.

Я відповіла не вголос. Відкрилась. Впустила його, як давно знайомого, як того, кому довіряєш життя.

«Я готова. Я проведу тебе. Але слухай і мене…»

Ми злились у польоті. Його енергія — моя опора. Моя воля — його напрямок.

Разом ми рушили в бік земель драконів.

Небо під нами стискалось і розгорталось, хмари клубочились у смарагдові хвилі. Я летіла над горами, ріками, порожніми містами, що щойно спорожніли. Тиша внизу — не мертва, а насторожена. Всі чекали. Всі тримались на межі.

І попри зовнішній спокій, у мені все вирувало.

Я маю бути точною. Обережною. Сильною.

Я обіцяла. І я… тримаю слово. Але що, як...

Шторм відчув це. Мої сумніви. Ту тонку тріщину між впевненістю й страхом, яку я так старанно ховала.

І одразу — відповів.

Він не корив. Не сердився. Не буревіяв гнівом.

Він… огорнув мене.

Тепло. Точно. Немов нагадав: Я тебе обрав. І я — поруч.

Зв’язок між нами був глибший, ніж у будь-якої форми магії, яку я знала. Це не просто союз. Це єдність душі й розуму.

У його пам’яті блищали уламки поневірянь, що проминали століттями. Самотність, з якою він існував, як бездомна стихія. І тепер — у кожному його зворушенні я відчувала довіру. Очікування. І щось ще…

Вдячність.

Я закрила очі лише на мить.

Дозволила собі відчути небо. Відчути себе у ньому — не чужою. Не окремою. А частиною чогось більшого.

І тоді — з’явилась земля. Вона вже була близько. Поклади драгоміту — мов серця, що чекали наповнення.

Я відчула, як вони мерехтять у глибинах скель. Чула, як відлунюють слабким пульсом. Чекають.