26 Межа між страхом і зміною

Тронна зала знову зустріла мене тишею — не холодною і не стриманою, як колись, а насиченою... очікуванням.

Король сидів на троні, але вже не так високо й відсторонено, як у першу нашу зустріч. Його погляд зустрів мій — усе ще обережний, але вже без тієї старої, гнітючої підозри.

— Сідай, — мовив він коротко. — Сьогодні ми не судимо. Сьогодні — говоримо.

Я сіла навпроти, не опускаючи очей. Король не зволікав.

— Я почув усе, що потрібно було почути, — почав він рівно. — Селхарон повернувся і відразу доповів. Він не звик до образних слів, але цього разу… був вражений.

Я мовчки кивнула.

— Він описав шторм, що дихає, — мовив король. — Повітря тремтіло від сили. Ти була в його серці. І не як вершниця... а як сама буря.

Я кивнула знову, вже м’якше.

— Так і є. Я не керую ним. Ми з ним одне ціле — коли шторм дозволяє.

— І він дозволив, — буркнув король. — Цього не приховаєш. Але що мене цікавить — глибше. Навіщо істоті такої сили, як Торден, обмежувати себе? В'язати у кристали? Що йому з цього?

Я зітхнула. Не тому, що не хотіла говорити — навпаки. Просто це був той самий біль, який довго залишався без слів.

— Торден… — я обережно підібрала слова, — не народжений природою. Він створений. І тому — завжди трохи осторонь світу. І хоч століттями він дихає крізь небо, розриває його грозами, — він усе ще відчуває себе чужим у цьому світі. У нього є свідомість, але немає дому. Він існує — а не живе. Мандрує, блукає, розчиняється у потоках. Але водночас не лишається ніде, без мети, без причини на існування.

Король не перебивав. Слухав. Глибше, ніж просто вухами.

— І драгоміт… — я провела пальцями по власному кулону, де всередині ледь вловимо пульсувала магія Тордена, — це не просто камінь. Це не просто форма — це вмістилище, що не сковує, а направляє. Дає зміст. У драгоміті він… відчуває цілісність. Злиття з ним — не знищення. Це завершення. Обряд входження у світ, у якому він досі залишався лише гостем. А тепер хоче стати частиною.

Король довго мовчав. Його пальці злегка стукали по підлокітнику, як завжди, коли думав.

— Це… несподівано, — нарешті мовив. — І водночас логічно. Ми вчилися боятися нестримної стихії. Але мало хто питав, що він відчуває сам.

Я всміхнулась ледь помітно.

— Тепер ви розумієте, чому він слухає лише мене. Не тому, що я його приборкала. Я розділяю його почуття і змогла його нарешті почути, відповісти: «Ти — не сам».

Король зітхнув. Важко, по-королівськи.

— Добре. Якщо Селхарон не помилився — а він не помиляється, — ми повинні зробити наступний крок. Провести злиття. Почати наповнення кристалів.

Ці слова… впали в мене як дощ на спраглу землю. Не перемога — полегшення.

— Дякую, — прошепотіла я. — Це вірне рішення.

— Але, — додав він одразу, — я повинен знати: як це буде відбуватись? Які ризики?

Скільки ж всього потрібно врахувати й не помилитисься. Я зібралася з думками й заговорила рівним голосом:

— Торден сам прийде до земель драконів. Я спрямую його туди —де вже він відчуває поклик. Коли настане час, він почне злиття з драгомітами — не різко, а поступово. Кристали один за одним прийматимуть його сутність. Але…

Я зупинилась. Погляд короля загострився.

— Є одне «але», — сказала я. — У процесі злиття ніхто не повинен бути поруч. Його енергія… не відрізняє душ чи намірів. Для нього все єдине. І лише кристал — це точка фокусу. Усе інше може згоріти, розчинитись, або… втратити зв’язок із собою. Я не зможу зупинити його, якщо хтось опиниться занадто близько. Доки він не наповнить кристали — залишатиметься нестримною стихією для всіх.

Король стиснув щелепу.

— Ти хочеш… очистити землі?

— Лише на час злиття, — підтвердила я. — Один день. Максимум два. І лише в безпосередній зоні кристалів. Потім усі зможуть повернутися. І матимуть те, чого не бачили століттями — живі драгоміти, наповнені свідомою магією. Справжньою.

Король відвів погляд, як той, хто вже зважує цифри, логістику, наслідки.

— Це… важко, — тихо сказав він. — Звичайні жителі. Вартові. Всі поселення. Рух. Паніка. Небезпека під час переїзду. І все — заради процесу, якого ніхто не бачив і не побачить, крім тебе.

Я не відступила.

— Але це ціна безпеки. Я б не просила цього, якби був інший шлях.

Довга тиша.

Нарешті він кивнув. Неохоче. Але — твердо.

— Гаразд. Ти матимеш день. Один. Все має пройти чітко. Я попереджу радників, дам накази. Але якщо щось піде не так…

— Нічого не піде, — перебила я. — Я подбаю про це. Але ви повинні забезпечити, щоб не було жодної чужої присутності.

Ми ще якийсь час дивилися одне на одного — без звичних масок. Не вороги. Не союзники. Просто двоє, що зрештою зважилися поставити довіру на терези. І, здається, вони нарешті перестали хитатися. Хоч трохи.

Коли двері тронної зали зачинились за спиною, я нарешті дозволила собі видихнути.

Ну що ж — король зважився. Минуло лише кілька десятків нарад, випробувань і купа витрачених нервів. Диво! Невже ця балаканина справді завершилася? Хоча радіти рано. Це не кінець — це лише дозвіл. Квиток у нове коло випробувань.

І, схоже, цього разу мені доведеться пройти його без права на помилку.

Калден стояв, спершись на колону навпроти дверей. Він вирівнявся, щойно я вийшла. В його поставі не було напруження. Лише зосередженість.

Наші погляди зустрілись — і в мені щось трохи розтануло. Він не кидався з розпитуваннями, тільки кивнув мені з тихим полегшенням. Але я знала, що він чекав.

— Як пройшло? — тихо запитав він, коли я опинилась поряд. — Із королем. Із… випробуванням.

— Ти ж сам бачив, — відказала я так само тихо. — Що ще тут сказати?

— Бачити — не значить розуміти, — Калден примружився. — Після повернення з Селхароном ти просто зникла. А я…

Він замовк, підбираючи слова.

— Я не встиг з тобою поговорити. Не встиг запитати… як ти. Що ти відчувала.

Я вдихнула. Глибоко.