25 Знайомство із Торденом

Світанкові промені ще торкалися веж, але небо вже затьмарювали перисті хмари. Вітер, що гуляв поміж вежами, ніс у собі терпкий, металевий присмак близької грози — недалекої, напруженої, як очікування перед вирішальним кроком.

Ми стояли втрьох: я, Калден і Селхарон. Камінь під ногами був прохолодним, небо над головою — занадто високим, як завжди перед польотом. Внизу, у дворах, прокидався палац, а тут — мовчазна, натягнута сцена, на якій кожен із нас готувався до власної ролі.

Я вдивлялась у горизонт, де за завісою хмар чекав Торден. Його шторм. Його влада. Його стихія. Повітря довкола було тихим, але ця тиша мала смак напруги — мовби сама буря затамувала подих. Усередині мене теж стояла тиша — не спокій, а рівновага перед стрибком. Ще одна межа, яку доведеться перейти без права на страх. І цього разу дивитиметься не лише небо.

— Я лечу з вами, — промовив Калден. Рівно, без надриву, але в кожному слові — сталь.

Селхарон повернувся до нього поволі, мов хижак, який не поспішає з реакцією, бо вже давно все обміркував.

— Не обов’язково, — відказав Селхарон з тією стриманою холодністю, яку легко сплутати з байдужістю. — Її покликали не під захист. На підтвердження. А надмірна турбота у нашому світі виглядає як недовіра до сили. 

Калден не відступив. Його погляд різнув холодом.

— Недовіра — це не завжди слабкість. Іноді — це інстинкт. Те, що тримає живими тих, хто надто часто стоїть поруч із нестримними стихіями.

Селхарон ледь примружився.

— Ти ж не вважаєш, що провідниця шторму потребує твого захисту, замаскованого під інстинкт?

Напруга між ними натягнулась, як струна. Калден мовив тихіше, але ще твердіше:

— Я її істинна пара. Це не право, а відповідальність. І якщо король наказав «удвох», він знав, що я все одно стоятиму поруч. Не для того, щоб захистити. Щоб переконатися, що ніхто не втрутиться. Навіть шторм.

Селхарон не ворухнувся. Але погляд його став холоднішим.

— Істинна пара — не привід порушувати задум короля. Це не ритуал. Не політична сцена. Ми маємо увійти в саму суть шторму. І якщо вона справді прийнята цією стихією — вона не потребуватиме тебе. Якщо ж потребуватиме — тоді вона не варта своїх слів.

Я відчула, як Калден знову збирався відповісти — гостро, може навіть різко. І тоді ступила між ними.

— Калдене, — мій голос ковзнув між ними, м’який, але з відлунням сталі. — Це не битва, не змагання і не доказ, хто сильніший. Я йду не як воїн, не як та, якій потрібен захист. Я йду як обранниця його волі. Там я — сама буря.

Я поклала долоню з перснем, де спав сартеніт, йому на груди. Камінь відгукнувся легким тремтінням.

— І в мені — його серце. Я — носій цієї сили. У хмарах, у грозі, я не слабшаю. Навпаки. Там я — справжня. І поки він мене впускає — я в безпеці. Ти ж сам це бачив.

Калден зустрів мій погляд. Його зіниці розширилися — не від гніву, а від того напруження, коли звір стримує порив.

— І все ж, — промовив він глухо, — якщо шторм бодай спробує взяти більше, ніж має право, я зірву небо сам.

— Тоді, — всміхнулась я ледь, — зроби це красиво. Бо я не маю наміру падати без гідності.

На мить у його очах спалахнув вогонь — небезпечний, знайомий. Але він усе ж відступив на півкроку, дозволивши мені пройти.

Селхарон мовчки кивнув, не схвалення, а радше розуміння.

Я ступила на край платформи. Вітер обійняв мої щоки — прохолодний, живий. І десь там, за серпанком хмар, Торден уже чекав. Не як випробування. Як те, що завжди було частиною мене.

Я злетіла. І потоки вітру розчинили все — навіть вагання.

Ми відлетіли недалеко від палацу, але шум світу вже розчинився десь унизу — заглушений вітром, який бив у груди, заливався у вуха і розривав простір довкола.

Селхарон летів упевнено, стрімко, оперезаний золотисто-мідними відблисками своєї драконової форми. Його крила розсікали повітря з нечутним глухим свистом, за яким залишався розбурханий слід.

Селхарон у подобі дракона

Я летіла трохи позаду, розгорнувши магічні крила. Вони мерехтіли від напруги — не фізичної, а магічної, що пульсувала зсередини. Політ вимагав зосередженості, особливо в зустрічному вітрі, тож я знову й знову прокручувала захисне заклинання, створюючи перед собою напівпрозорий бар’єр. Він ледь мерехтів, мов бульбашка в густому повітрі — тримав тиск на відстані, але витрачав багато енергії.

Селхарон обернув голову — рух короткий, точний. Його політ сповільнився, даючи мені змогу наздогнати.

— Ти відстаєш. 

Його голос, переданий у мою свідомість, був не гучним — радше сухим, урівноваженим, без емоцій, але з тією ж незворушною владністю, з якою він завжди вимовляв кожне слово в залі рад.

— Я пристосовуюсь, — відповіла я подумки. — Мені не часто доводилось летіти поруч із драконом.

— Розумно, що не заперечуєш.

Невеличка пауза — і новий посил:

— Чому ти погодилась на цей політ? Ти знала, що це не буде простою демонстрацією. Це ізоляція. Контроль. Пряма оцінка твоєї сили без свідків.

— Ідея належала не мені, — відповіла я, не намагаючись уникати істини. — Але я не заперечила. Якщо король хоче бачити — хай побачить.

 — Це дипломатична відповідь. Не щира, — кинув Селхарон без тіні емоцій.

Я втримувала рівновагу, вдихаючи холодне повітря, що різало легені. Його погляд — точний, пронизливий — ковзав по мені, ніби зважував кожне слово, обчислюючи їхню вагу, слабкість, ризик. Він слухав не для розуміння — для аналізу.

— Ти питаєш як стратег, — подумки озвалася я, відчуваючи, як у грудях стискається напруга польоту. — А я відповідаю як та, хто надто добре знає, що буває, коли сила стає зброєю не в тих руках.

Пауза розтяглась між нами, як тонка тріщина в небі. Я не відводила погляду від лінії вітру, а він — від мене.

— Але ти не боїшся. Ні мене, ні Тордена. Це… цікаво.

Його голос у моїй свідомості став трохи глибшим. Не теплішим — просто змінив ритм.