24 Вагання та вибір

Решту дня мене залишили в тиші. Без викликів, без допитів, без отих уважних поглядів, що зважують кожен твій рух. Лише кілька слуг — тихі й майже непомітні, які ніби намагалися злитися з інтер'єром. Принесли воду, фрукти, теплий трав'яний настій, навіть не зважились зустрітися поглядом. І зникли швидше, ніж устигла подякувати.

Ставлення змінилося — від холодної зневаги до стриманого страху. Прогрес, чи не так? Ще трохи — і почнуть кланятись. Ну, бодай не шиплять за спиною, уже плюс.

Калден наполіг, щоб я відпочила. І, дивно, я особливо не заперечувала. Вперше за довгий час не потрібно тримати обличчя, грати у стриманість, ховатися за гострими словами. Можна було просто… розслабитися, знявши всі маски.

— Відпочинь, — сказав Калден тихо, але без тіні сумніву. — Ти зробила достатньо. І сьогодні — жодних зусиль більше.

Його голос звучав рівно, проте під спокоєм відчувалась та сама глибина, що колись змушувала мене триматись насторожі.

— Відпочити, — повторила я, повільно стискаючи пальці, що ще тремтіли після зосередження. — Гарна ідея. Побайдикувати з дозволу лорда — майже привілей. Хоча користі з цього буде небагато. Від сидіння без діла ще ніхто не став мудрішим.

Калден примружився, і в кутиках вуст з’явилася ледь помітна усмішка — небезпечна, впевнена.

— Ти не вмієш зупинятися, — сказав він майже м’яко. — Навіть коли виснажена.

— Зупинятися — розкіш для тих, хто має що втрачати, — відповіла я, намагаючись звучати легковажно, але голос зрадницьки затремтів.

Він зробив крок ближче — настільки, що тепло від його шкіри торкнулося моєї. Його пальці лягли під підборіддя, примушуючи підвести погляд.

— Здається, ти забула, з ким розмовляєш, — прошепотів Калден низько, глухо. — Я можу бути лояльним, Аміро. Але я — дракон. І непокору не терплю. Навіть від тебе.

По тілу прокотилась хвиля — то не страх, радше електричний відгомін його присутності.

— Невже ти мені зараз погрожуєш? — я вичавила посмішку, більше для рівноваги, ніж для виклику.

Він нахилився трохи нижче, настільки, що я відчула подих на своїх губах.

— Ні, — прошепотів низько, хрипко, майже доторком. — Це не погроза. Це обіцянка.

І перш ніж я встигла сказати щось — торкнувся губами моїх. Поцілунок був тихим, коротким — але в ньому було щось первісне, глибше за намір чи пристрасть. Як дотик стихії, що не просить дозволу бути.

Коли він відступив, я ще кілька секунд не могла змусити себе вдихнути. Повітря пахло теплом і каменем, у грудях калатало серце, ніби намагаючись наздогнати щось, що вже сталося.

Калден не сказав більше жодного слова. Просто глянув — довго, проникливо, — і пішов, залишивши за собою тишу, що гуділа в мені, як відлуння грому.

Я торкнулась губ — машинально. І лише тоді відчула, як шкіра вкрилася мурашками.

Іронічно, але, мабуть, він має рацію: часом я справді забуваю, що поруч зі мною не звичайний чоловік, а дракон. І що з такими жарти закінчуються не там, де ти їх плануєш. 

Отямившись, я щільно закуталась в теплий плащ і зручно вмостилася біля відкритого вікна на підвіконні. 

Отже відпочинок? Мені ж сам Лорд гірських драконів наказав, то ж хіба я можу непідкоритися.

Легка посмішка торкнулася моїх вуст, я ще довго так сиділа в спокої, прихилившись спиною. Спостерігала, як вечір повільно тягне на себе небо, як сутінки обіймають скелі. Над скелями пролітали дракони — темні силуети на тлі вогнистого неба, і в їхніх рухах було щось заспокійливе. Щось давнє. Незмінне.

Я ще не звикла дозволяти собі слабкість. І тим більше — приймати турботу, що не просить нічого взамін. Турбота Калдена… вона бентежила. Але й зігрівала. В мені боролись старі звички — заперечити, зібратись, довести — й нове відчуття: що я більше не сама в цьому.

Я не помітила, скільки часу минуло, коли пролунав легкий стукіт у двері.

Я підвелась, поправила накидку.

— Вас хочуть бачити, — промовила придворна служниця, низько схилившись. — Король бажає поговорити з вами особисто. Він чекає у західній залі.

Серце стиснулось. Але не від страху. Ця розмова рано чи пізно мала статись.

— Я йду.

Тиша цього дня добігла кінця — попереду нові виклики.

Я йшла коридорами мовчки. Кам’яні стіни, залиті м’яким світлом, відбивали мої кроки — рівно, спокійно. Я вже не почувалась чужою у цих залах. Можливо, мене ще не прийняли остаточно — але принаймні перестали ігнорувати.

Двері до західної зали вже були відчинені. Я увійшла без супроводу.

Король був сам — ні варти, ні радників. У тиші ця постать здавалася ще величнішою. Коли я зайшла, він не одразу заговорив — лише вдивлявся в мене з тим самим важким, зваженим поглядом, що колись змусив мене відчути себе чужинкою серед каменю цих стін.

Я не опустила очей. Не тремтіла. Ятепер маю силу, яку можу протиставити драконячій сутності.

Нарешті король заговорив:

— Пам’ятаєш нашу першу розмову? — його голос був глухим, низьким, з відлунням думок, які, схоже, не давали йому спокою. — Тоді я дивився на тебе і не міг збагнути, як ти — маг, не з нашого роду — стала істинною парою мого сина.

Я мовчала. Він продовжив, не очікуючи відповіді:

— Тепер я починаю розуміти. Після того, що ти зробила… навіть землі, здається, визнають тебе. Більше, ніж деяких із наших істинних. Ти не дракон, але драгоміт слухається тебе, мов рідну.

Його очі звузились.

— Але саме тому ти — небезпечна. Калден обрав тебе. І тепер… не зможе відмовитись. Зв’язок істинної пари — це більше, ніж клятва. Це суть. Ти не можеш до кінця зрозуміти, що це означає. Бо ти — не з одна із нас.

Я повільно вдихнула, втримуючи спокій. Не заперечувала. Не виправдовувалась. Лише знову — як тоді, в першу нашу розмову — тихо відповіла:

— Я знаю, що не дракон. І не вдаю з себе того, ким не є. Але я не прагну шкоди — ні йому, ні вам, ні цим землям. Я не прошу влади. Лише права бути собою поряд з ним. Обрати власний шлях, а не слідувати вказівкам, продиктованим кимось іншим.