23 Печера Південного Уступу

Печера Південного Уступу постала перед нами вражаючи величчю, неохоче розкриваючи свої таємниці. Високі склепіння нагадували стародавні храми, де священний камінь не просто лежав — він чекав пробудження. Глибоко всередині мерехтіли відлуння світла — кристали драгоміту, мов застиглі зорі, вростали в стіни, підлогу, навіть у стовпи, що тримали звід.

Тут не було вітру. Лише шерхіт кроків, подихів і напруга, від якої тріскотіло в повітрі.

Король стояв на узвишші біля входу, в оточенні охорони. Селхарон — трохи осторонь, у напівтіні, мов спостерігач. Його обличчя здавалося вирізаним із того ж каменю, що й печера — стримане, уважне, надто спокійне, щоб повірити в байдужість.

Ілларіон був ближче до мене. Його постава — невимушена, майже лінива, але пальці нервово стискали руків’я кинджала на поясі. Очі — занадто блискучі, щоб це була просто цікавість. Він чекав, сподівався на провал. На слабкість. На тріщину в моїй впевненості.

Не сьогодні, блідий ящуре, — кинула йому подумки.

Я стояла посеред кам’яної зали. Попереду — природне коло з драгомітових жил, що виступали з землі. Камені мовчали. Їхні серцевини не світились ясно, лише ледь мерехтіли, ніби ось-ось мали згаснути назовсім. Але я відчувала в них щось — глухе, приглушене, мов подих під кригою.

Калден був поруч. Його рука ледь торкалась моєї — не для втіхи, а щоб втримати ґрунт під ногами, коли світ у мені хитався, хоч я й не визнавала вголос.

— Можеш починати, — озвався король. Його голос злетів кам’яною залою, як постріл, хоча прозвучав рівно. Без напруги — але з остаточністю.

Я вдихнула глибоко. Раз. Другий. Тримаючи спокій, навіть коли серце билося частіше, ніж хотілося б.

— Мені потрібно зосередитись, — прошепотіла я Калдену, так тихо, щоб інші не почули. — Поринути у транс.

Він кивнув — мовчки, з розумінням, що не потребувало слів. Він охоронятиме, доки я буду беззахисна.

Я опустилася на коліна біля невеликого скупчення каменів. Простір довкола ніби сам звузився, звів мене в центр уявного кола. Я поклала долоні на найближчий драгоміт. Він був холодний, глухий. Ще спав.

— І що, зараз вона знову щось придумає? — кинув Ілларіон з удаваною легкістю, яка не могла приховати напруги в голосі. — Може, влаштує ще одну величну промову?

Я не відповіла. Його слова лишились позаду, як шум води, коли пірнаєш глибоко. Світ звузився до гладкої поверхні каменю під моїми пальцями… і до глибини в мені.

Я звернулась до внутрішнього джерела.

Воно відповіло одразу. Пульсацією. Вогнем. Потужним, але не диким — я його вже навчилась тримати. Магія Тордена піднялась із грудей, по хребту, до плечей, стекла в руки, зібралась у долонях.

Я торкнулась каменю — і влила в нього перший потік.

Драгоміт тремтів. Але не світився. Ще ні. Опір був сильний, як скеля. Він не хотів прокидатись. Його природа вимагала більше — сили, поклику, дозволу.

Я знову влилась у потік. Глибше. Шукала найтонші прожилки, де могла захопити структуру. Але це виснажувало. Кожна хвиля сили йшла зсередини — і я вже відчувала, як тіло опирається. Ще трималась. Ще вливала. Ще дихала рівно.

Спробувала зробити крок далі. Взяти магію з нашого зв’язку з Торденом. Відчути його десь у далечині — мов тінь на горизонті.

Але… він був надто далеко.

Я простяглась крізь простір — думкою, серцем.

Покликала.

Відповіді не було. Лише легке тремтіння, відголоски шторму за обрієм, ледь відчутний шепіт та його тепло емоцій, але не відгук сили.

Я спробувала ще раз — і ще. Але зв'язок між нами був тонким, як волосина. Не зник повністю, але зараз — не допоможе.

Залишалось лише моє джерело. Моя сила. Та, що з кожним подихом танула зсередини, як жар у попелі.

Я вклала решту — все, що мала. І тримала доти, доки могла. Тіло тремтіло, пульс заглушив простір. Я відчула, як стискаються пальці, як дихання стає нерівним. Але не відвела рук.

Аж поки… всередині не стало порожньо.

Магія вичерпалась. Ось і все. 

А якщо цього було недостатньо? — промайнула лякаюча думка.

Я повільно виходила з трансу — ніби з глибокого озера, що стискає легені.

У печері панувала тиша.

Моє дихання стало важким, груди здіймались судомно. Я сиділа мовчки, намагаючись приховати втому, що накочувалась хвилею. Тіло тремтіло, але я не дозволила собі здригнутись.

Мить просто не рухалася, боялась розплющити очі й побачити — вдалося чи ні. Якщо ні, то все буде скінчено. Землі Драконів не відродяться, всі надії жителів Андали — марні, довіра Тордена — зраджена, знання рун не відкриються, арку не зможу закрити, Осара впаде…

Тривожні думки накотили лавиною, перемішуючись із виснаженням. Але я відкинула їх. Ще зарано панікувати.

Повільно розплющила очі — спершу не відразу, ніби світло могло обпалити більше, ніж темрява. І видихнула з полегшенням.

Камінь, до якого я торкалась, світився. Яскраво. Рівно. Сильним, живим світлом, що пробивало морок, як світанок після бурі. І навіть не тільки цей — п’ять чи шість серцевин драгоміту, що були найближче до мене, виблискували на тлі сірого каменю, мов пробуджене серце землі. Вони не просто горіли. Вони дихали.

Я сиділа, не зводячи з них очей. Тіло зрадливо відгукувалось втомою, пальці втратили чутливість, і на мить я не була певна, чи зможу підвестись, коли доведеться.

Але я змогла.

Та перш ніж тиша встигла перетворитись на визнання, з темного краю печери виступив Ілларіон. У його поставі не було роздратування — лише звична холодна гра з отруєним жалом.

— І це все? — запитав він з недбалою зверхністю. — Вчора ти говорила про відродження земель, наповнення всіх покладів драгоміту, майбутнє — велике, вогненне. А сьогодні — кілька камінців і ти напівпритомна?

Він посміхнувся, майже ласкаво. Його хвилювання зникло. Ілларіон сповнився впевненістю, що моя сила не настільки потужна, як він гадав, і не несе загрози його становищу.

— Я не заперечую — видовищно. Але чи не зарано ми говоримо про великі зміни, коли маємо тільки іскру? — додав насмішкувато.