22 Тиха розмова

Нарешті ми отримали змогу трохи перепочити.

Тиша висіла в повітрі. Лампа блимала біля стіни, кидаючи тремтливі тіні на кам’яні виступи. Калден сидів на краю ліжка, розстібаючи пряжки на манжетах, а я знімала сережки перед дзеркалом.

Тиша між нами була напружено зосередженою. Ми обидва ще не вийшли з тронної зали. Не зовсім.

— Ти налякала мене, — озвався Калден нарешті. Його голос був тихий, хриплуватий від утоми. — Коли заговорила про відродження земель... Я не очікував. Не там, не тоді, коли вирішувалась наша доля.

Я повільно обернулась до нього, сережка ще лишалась у пальцях.

— Я відчула, — сказала. — Я бачила це в тобі.

Він не відвів погляду. Але обличчя його залишалось серйозним, майже суворим.

— Ми й так стоїмо на межі. Мій батько... Ілларіон... Селхарон... Вони не в захваті від самого факту нашого союзу. А ми ще й оголосили про це перед усім двором Мейру. Іще не стихли перші хвилі, як ти дала їм новий привід для тривоги.

Я підійшла ближче, повільно, не сперечаючись — лише з тим самим спокоєм, який був у мені сьогодні перед троном.

— Саме тому я й зробила це, — відповіла. — Поки вони бачать у мені лише твою тінь, усе, що між нами, здається загрозою. Але якщо вони побачать у мені силу — не менш значущу, ніж твоя... Тоді й наш союз перестане бути «випадковим непорозумінням».

Я сіла навпроти нього, взявши в руки його долоні — міцні, теплі, втомлені.

— Та й… я більше не могла мовчати. Коли вони накинулись на тебе — щось у мені зламалось. — Я опустила погляд. — Я ж обіцяла: тепер ти більше не сам. І я не дозволю, щоб тягар тримався лише на твоїх плечах.

Він стиснув мої пальці, трохи сильніше, ніж треба — неначе тримався, аби не дозволити собі сказати щось емоційніше.

— Тож ти вирішила почати про драгоміт... через мене? — спитав м’яко. Його голос змінився — вже без тіні докору. Лише здивування і... щось глибше.

Я усміхнулась, але без легкості — з гідністю.

— Не драматизуй, Калдене. Я просто подумала, що якщо ми вже кидаємо світові виклик, то принаймні зробимо це красиво — і разом.

Калден мовчав. Але в цьому мовчанні щось розтануло. Він торкнувся моєї щоки, провів пальцями по скроні, прибрав пасмо волосся.

— Разом, — повторив він тихо, майже шепотом, ніби пробував це слово на смак. Потім глухо засміявся, трохи хрипло, з тією втомленою ніжністю, що з’являється після бурі. — Ти навіть у хаосі шукаєш естетику.

Він підвів на мене погляд — серйозний, але з м’якою усмішкою в кутиках вуст.

— Добре. Тоді я обіцяю: якщо вже падати — то лише поруч із тобою. І красиво, як ти сказала.

— Красиво, кажеш? — я всміхнулась кутиком вуст, але в голосі відчувалась гірка іронія. — А якби я тоді промовчала — коли б ми ще отримали шанс сказати все це вголос? Тут ніхто не чекає, що я взагалі відкрию рота. Іноді здається, що навіть тронна лава має більше політичної ваги, ніж я.

Він тихо засміявся — не з насмішкою, а з теплом.

— Я знаю. Але, я впевнений, ти це так не залишиш.

Я вдивилась у нього — уважно.

— Я не знаю, що думає Селхарон. Але знаю одне точно. Для твого батька я — жахлива помилка. Випадковість, що стала між тобою і тим «блискучим майбутнім», яке він уявляв для тебе.

Калден похитав головою.

— Він бачить лише те, що хоче бачити. Але майбутнє — не те, що він вибудував. А те, що ми створимо.

Він підвівся, обійняв мене за плечі й притиснув лоб до мого.

— Ти — не тінь за моїм плечем. Ти — те світло, за яким хочеться йти. Навіть якщо воно лякає інших, — закінчив він майже пошепки.

Його пальці ще мить затримались на моїй щоці, потім — опустились. Калден відійшов до вікна, поглянув у темряву за важкими шторами — мов намагався щось угледіти в нічному небі, якого вже давно не бачив ясним.

— Але завтра… — промовив тихо, не обертаючись. — У печері Південного Уступу… Що саме ти збираєшся робити, Аміро? Ти ж знаєш, як це працює. Камені драгоміту — вони не оживають самі собою. Їм потрібен потужний імпульс. Потік сили. Вони пробуджуються лише тоді, коли їх наповнює Торден. А зараз він — далеко.

Я підійшла ближче, зупинилась за кілька кроків. Його спина була трохи напружена, голос здався глухішим. Калден хвилювався. І ця його тривога відчувалась глибше, ніж будь-які слова.

— Це буде непросто, — погодилась я спокійно. — Я розумію це.

Я зробила паузу, нахиливши голову трохи вбік, і з легкою, напівжартівливою посмішкою додала:

— Але не забувай, Калдене, з ким маєш справу… я в тебе не така вже й проста. Я дещо вигадала. Сподіваюся, вдасться провернути.

Я підморгнула — ледь-ледь, майже непомітно, але саме так, як роблять ті, хто вміє не лише витримувати шторм, а й не боїться грати зі стихіями.

Калден нарешті обернувся. В його очах все ще світилась тривога — та вже м’якша, ніж раніше.

— У мені — два магічних джерела, — сказала я вже серйозніше. — Одне з них — моє природне. А інше… я тренувалась і розвинула не так давно. Воно наповнене енергією Тордена. Чистою, дикою, але — контрольованою. Я намагатимусь спрямувати її у камінь. Сподіваюсь, цього вистачить, щоб пробудити принаймні один.

Я на мить затримала подих.

— І, якщо цього буде замало, у мене з Торденом є зв’язок. Слабкий на такій відстані… але він не зникає повністю. Це не просто уламок сили. Це канал. Він відчуває мене — навіть здалеку. І якщо я доторкнуся до серцевини покладу — можливо, він відгукнеться.

Я підійшла до Калдена і поклала руку на його груди — там, де серце билося глибоко й напружено.

— Якщо вони переконаються, що я можу — хоч трохи — тоді я розкрию більше. Розповім, як саме зможу відродити всю землю. Про мій зв’язок із магією шторму. Але поступово. Інакше вони злякаються — або засміють. Або… знищать усе, ще не збагнувши.

Калден опустив очі, потім вкрив мою руку своєю. Його пальці були теплі, дбайливі, майже трепетні.

— Ти говориш про це так спокійно, — прошепотів він. — А в мені все стискається, Аміро. Я знаю, що ти сильна. Я бачив, що ти здатна тримати удар. Але… ти ж знаєш, якими бувають ці зали. Ці судження. Ці їх гірські серця, що стали каменем раніше за драгоміт.