21.2

Зібравшись із духом, відчула, як пальці на мить стиснулися у кулак від стримуваного роздратування та рішучості — зробила крок уперед.

Та що ж ви всі так налетіли, мов стерв’ятники? Ще трохи — і я не стримаюсь. Хай би хто вони були, хай би які титули носили — досить. Час змінити тон розмови. Зараз говоритиму я.

— Ваша величносте, — промовила я рівно, без тіні сумніву. — Я також маю необхідність говорити з вами. І хочу скористатися такою можливістю.

Тиша у тронній залі загусла. Напружена, як тятива перед пострілом.

Ілларіон скривився у знайомій, отруйній посмішці — та, що завжди передує удару, навіть не намагаючись стримати зверхність. Його голос став приторно солодким:

— Яка самовпевненість. Ти ж не дракон. Ти тут лише через випадкову прикрість. — Він зневажливо скривився, глянувши на мене. — Тому що Калден вирішив визнати тебе своєю парою. Це не робить тебе частиною цього трону. І точно не дає права звертатись до мого батька як до рівного.

Я вже відкрила вуста, та Калден випередив мене — стримано, без гніву, але з крижаною твердістю:

— Вона достойна стояти тут. Зараз. І завжди.

Його голос не підвищувався, але в кожному слові відчувалась клятва.

Я не подивилась на нього. Не кивнула, не подякувала. Не тому, що не відчула підтримку — а тому, що не хотіла зменшити вагу сказаного. Це була не мить вдячності, а мить сили. Я лиш подивилась прямо на короля.

— Я не прийшла сюди як тінь Калдена, — сказала я, твердо, чітко. — І зараз звертаюсь не як його пара. Я говорю з вами як із правителем. Як рівна. Бо маю сказати щось важливе — не про серце, а про силу.

Погляд Селхарона злегка змінився. Ніякої емоції на обличчі — але він уже не просто слухав. Він аналізував. Його очі ковзнули по мені — повільно, обережно, вивчаючи. І в цьому погляді було більше, ніж у всіх словах Ілларіона.

Король не промовив ані слова. Але його погляд не зупинив мене. Навпаки — дав дозвіл. Холодний, мовчазний — як він сам. Але це був дозвіл.

Вдихнула глибше. Зараз або ніколи.

— Я знаю, чому вам важко бачити в мені більше, ніж дівчину зі сторонніх земель. Я не з вашого народу — не дракон. Моя кров — не ваша. Але магія… Магія — вона не обирає без причини і саме я володію силою необхідною вам.

Я зробила крок ближче — без виклику, а спокійно, мов ставила крапку.

— Я можу відродити силу ваших земель. Я відчула камені драгоміту. Я чула їхній шепіт. Хоч я й не дракон та зв'язок з енергією землі драконів у мене сильніший, ніж у будь кого з вас. Я знаю, як вдихнути в драгоміт вогонь. Не вогонь знищення — вогонь життя.

Це прозвучало в тиші, як удари серця.

І саме в цю тишу прорвався Ілларіон — голосом, що зривався на майже істеричний сміх:

— Маячня! — вигукнув він. — Вона навіть не знає, про що говорить! Вогонь драгоміту не торкається тих, хто не з нашої крові. Навіть ми не можемо вплинути на нього — а вона, стороння, каже, що може «відродити» магію? Це не сила — це зухвалість!

Він зробив крок уперед, вже не ховаючись за вдаваним спокоєм.

— Ви справді хочете слухати вигадки чужинки, що ледь не зруйнувала наші політичні позиції одним своїм «союзом»? Вона маніпулює Калденом, і тепер прийшла з новою хитрістю?

Його погляд метнувся до батька — і там, у цьому погляді, був заклик. Натиск. Боротьба за контроль.

Я залишалася нерухомою. Не відвела очей. І в мені в цей момент народжувалось нове почуття: не захист, не страх, а глибока впевненість.

Король та Селхарон мовчали, обдумуєчи почуте. А от Калден міг зараз все зіпсувати. 

Тільки не втручайся, — благала подумки. 

Я відчула, майже невловимі зміни в ньому: як його плечі скам’яніли, пальці злегка здригнулись, ніби стискали невидимий бар’єр між мною і троном. Погляд — хоч і не відвернувся від батька — став настороженим. Він не сказав нічого, але я знала: він не зовсім підтримував мій вибір говорити зараз.

Не тому, що не вірив. А тому, що бачив небезпеку. Бачив момент — крихкий, нестійкий, мов натягнута нитка між нами й усім троном. І мої слова могли зробити крок у прірву.

Я вдихнула. І промовила — вже не до Ілларіона, не до братів, а до всіх присутніх.

Голос мій був рівним, не криком, не виправданням — твердістю.

— Я знаю, що зараз багато хто вважає, що я зробила крок невчасно. Що мала мовчати — почекати, дозволити вам сперечатись між собою, вирішувати долю Калдена, нашого союзу, ніби мене тут не існує. Ніби я лише випадковість, яку тепер потрібно терпіти. 

Я глянула в бік Калдена. Він мовчав, його профіль був мов з каменю. Але я бачила — він слухав. І відчував. У ньому змішувались страх і гордість.

Я звернулась до короля:

— Та саме зараз — найвірніший час. Бо вам не потрібна ще одна мовчазна тінь. Не потрібна жінка, яку потрібно ховати за спиною. Я не обрала Калдена, щоби сховатись у його крилах. І він не обрав мене заради сентименту.

Я вдихнула — глибше.

— Якщо я поруч із ним — то як рівна. Як сила, яка може тримати удар. Як та, що не просить захисту — а стає щитом. Так, я не дракон, але від цього не менш сильна.

Я зробила крок ближче до трону. Повільно, але впевнено. Не виклик — вибір.

— Якщо ви хочете знати, хто я — то час дивитись не на те, звідки я прийшла. А на те, що я приношу. І ким я вже стала.

Я не опустила погляду. І в тій тиші, що знову зависла — вже не було звичних відтінків зневаги. Були сумніви, напруга, спроби осмислити. Але й зародки визнання.

Селхарон схилив голову ледь-ледь. Не у згоді — у вивченні. Його очі вже не просто спостерігали — аналізували.

А Калден... я відчула, як його напруга повільно змінюється. Вона не зникла. Але в ній з’явилась довіра. Довіра до мого голосу.

Король повів бровою, але його погляд не змінився — залишався важким, обачним, скептичним.

— Ти говориш про великі речі, дівчино. Сила, відродження, драгоміт. Але слова — це лише вітер. Вітер не тримає трон. Я чекаю доказів.

Я мовчки кивнула.