21 Протистояння короні

Вітер, просочений сіллю, рвався між крилами. Ми летіли понад безкраїм морем — дві фігури у небі, серця яких билися в унісон: я, у своїй формі, майже невагомій у потоці повітря, і Калден — масивний, величний, у подобі гірського дракона. Його тінь плавно ковзла по темній воді.

Небо було сірим, важким, як перед рішучою битвою. І хоч ми летіли мовчки, я відчувала напругу в кожному русі Калдена. Його крила били повітря точніше, без плавної м’якості, з якою він зазвичай літав разом зі мною.

Я нахилилася ближче, дозволила долоні ковзнути уздовж його шиї — повільно, лагідно, як заспокійливий дотик, з відлунням — я тут.

— Ти мовчиш, — озвалась я подумки, вловлюючи погляд його золотих очей, що блиснули з-під повік. — Тому що не хочеш мене турбувати? Чи тому, що сам не знаєш, що нас чекає?

Він не відповів одразу. Тільки змахнув крилами сильніше, здіймаючи нас вище — до хмар, де повітря було холоднішим.

— Мій батько не викликає на аудієнцію ось так раптово, — нарешті сказав він. Його голос лунав крізь простір, глибокий, уривчастий. — Особливо не вночі. І не через Селхарона.

— Ну що ж, добре, що нас викликають як нічних привидів. Принаймні ефектне прибуття гарантоване, — спробувала я з усмішкою зламати напруження. І запитала серйозніше. — Він розгніваний?

— Можливо. А можливо — просто хоче показати, хто досі тримає трон.

Я трохи замовкла, відчуваючи, як його емоції пронизують повітря сильніше за вітер. А тоді обережно, спокійно проказала:

— І він досі вважає, що я користуюсь тобою...

— Він… не звик довіряти тим, хто з'являється нізвідки. А ти з’явилася, забрала мою увагу, моє серце — і тепер, на його думку, моє майбутнє. — Його голос потемнів. — Для нього це слабкість. Для мене — це єдине, що надає мені сили.

Я опустила погляд, втягнула повітря на повні груди.

— Тоді я триматиму тебе міцніше, Калдене. Не тому, що боюся втратити — а тому, що не дозволю, щоб тебе надломило навіть його мовчання. Хай увесь світ вирішить, що ми помиляємося — я все одно стоятиму поруч. Якщо ти втратиш голос, я говоритиму за нас обох. Якщо впадеш — я підніму, навіть якщо доведеться стати на коліна. Не тому, що мушу. А тому, що ми — це більше, ніж вибір. Це — те, що навіть буря не здатна розірвати.

— Невже ти вирішила перевершити мене навіть у клятвах? Я ще не встиг забути, як сам обіцяв тримати нас обох, коли все впаде. Яка іронія. Я клявся бути твоєю опорою, а тепер ти стоїш твердіше, ніж я.

І я відчула: він почув. І прийняв, хоч і приховав за жартом, що все ж видавав його внутрішню напругу.

Ми перетнули хмари — і за ними розкрився берег. Землі Драконів. Величні, суворі, потопаючі в зелені, прекрасні у своїй дикій величі. Засніжені шпилі гір, кам’яні плато, замкові вежі, що ніби виростали з самої скелі.

І в центрі — фортеця. Темна фортеця з високими арками та балюстрадами, що здіймалися, ніби самі хмари служили їй підмурком. Брама для драконів уже була розчинена. Нас чекали.

— Я злітаю, — промовила я, і, легко піднявшись, розправила крила. Нехай моя форма менша — але вона була вільною і сильною. — Я не ховатимусь за твоїм крилом, Калдене, — сказала я вже в повітрі. — Я — не тінь. Я — поруч. І сьогодні я ввійду в цей замок не як гостя.

Він подивився на мене — довше, ніж зазвичай. У його погляді був сум. І гордість. І страх, який не мав права народжуватись у лорда драконів. Такий глибокий, що відлунював і в мені, але я не відвела очей. Бо мусила стати його опорою, коли він втрачає ґрунт.

Я підлетіла ближче й торкнулась його крила своїм. Потягнулась до нього подумки: я з тобою, до кінця. І цього було досить.

— Не тримай тягар один, — прошепотіла. — Ти не сам. І навіть буря, якщо ми вдвох, звучить як мелодія, а не загроза.

— Тоді летімо разом, — тихо озвався він у моїх думках.

Ми сіли біля головного входу одночасно. Камінь під нашими ногами був старий, порепаний від часу й сили. Вартові не зробили жодного кроку — але їхні спини стали прямішими. Погляди — важчими.

Нам не казали слів привітання.

Мовчки провели до тронної зали.

І вже коли ми ступили всередину, я відчула силу поглядів. Вони були, наче вістря списів. Прямі. Пронизливі. Не приховували сумнівів. Не приховували упередженості.

І посеред них — на троні з чорного обсидіану — сидів він. Батько Калдена. Король Драконів. І його очі вже були прикуто спрямовані на мене. Не з ворожістю. Але з обережністю хижака, що вирішує: дивитись — чи атакувати.

(Величний король земель Драконів)

Але я не відвела очей. Я тримала поруч Калдена, як рівна.

Передчуття бурі не минуло. Воно лише змінило своє ім’я. Тепер це було судження. Але я зробила крок вперед разом із Калденом. Відкрито. Впевнено. Ми увійшли — як союз. І як виклик. 

Тепер я володію недосяжною їм силою. Я більше не слабка й беззахисна, якою вони мене вважають. І їм доведеться рахуватися зі мною. Навіть якщо я не дракон — я все одно сила. І вони це відчують.

Ми з Калденом зупинилися перед сходами до трону. Я трималась зліва від нього. Його рука на мить торкнулась моєї — мовчазний знак: ми — разом.

На троні сидів король Драконів — у людській подобі, але з тінню звіра в погляді. Холодні й пронизливі очі ковзнули по мені, зупинились на Калдені.

Праворуч стояв Селхарон — виважений, спокійний, з рівною поставою і поглядом, який оцінював ситуацію, не видаючи емоцій. Ліворуч — Ілларіон, його очі блищали нетерплячою цікавістю й хижою посмішкою.

Давно не бачились, Ваша Величносте. Такий теплий прийом, що аж розтанув би лід у серці будь-кого. Я навіть не встигла забути вашу гостинність з минулого разу — а ви вже поспішили нагадати, чому спогади про неї такі… виразні. Я, здається, розчулилась. Майже.

— Тож, — промовив король, не вдаючись до привітань, — я чекаю. Калдене.

— Ти хотів почути з моїх вуст, — рівно відповів Калден, — я оголосив про майбутній союз між мною та Сеймарін.