30 від'їзд

Аміра

Ранок не приніс мені полегшення. Я почувалася повністю розбитою.

Умилася холодною водою, це особливо нічим не допомогло. Поглянула на себе в дзеркало. Виглядаю так само, як і почуваюся. Шкіра сіра, темні кола під очима, почервонілі очі, змучена, втомлена. Навіть не скажеш, що я щойно прокинулася.

За допомогою своїх відварів та зіллів привела свій вигляд у норму. Я не збираюся показувати їм справжній стан. Маю сьогодні виглядати якнайкраще.

Закінчивши, я залишилася задоволеною результатом. Тепер моя шкіра сяє свіжістю, а на щоках грає легкий рум'янець.

Щоправда, погляд залишився холодним, навіть якимось колючим. Та цього не замаскуєш жодними зіллями.

Ось і все. Це останній мій день тут. Прощавайте, землі Андали.

Надворі мене очікував Дарілей. Я чомусь відчула радість, побачивши його. Нахмурилася від нахлинулих емоцій. Невже я нічому не навчилася? Щоб він не скоїв і як би не поводився зі мною, мої почуття до нього не змінюються. Він став для мене чимось більшим, ніж просто знайомий. Але він про це ніколи не дізнається.

Байдуже минула його та заскочила на коня, приготованого для мене.

Дарілей мовчки стояв, продовжуючи стежити за мною.

— Нам час вирушати. Я не статуя, щоб мною милуватися, — роздратовано звернулася до нього. — Не бажаю більше гаяти жодної зайвої хвилини в компанії лицемірів.

Прокляття. Для чого я тільки це сказала? Не вмію я тримати язика за зубами. Злість проступала крізь мою маску байдужості.

Їхали містом мовчки. Дарілей ніби навмисне вів коня повільно. Мені доводилося їхати в його темпі, бо ж дороги я не знала.

Проїхали центральною вулицею. Минули крамничку, в якій Дарілей купив мені браслет. Я доторкнулася свого зап'ястя, але пригадала, що браслет схований у сумці.

Добре, що не викинула. Буде мені нагадуванням, щоб більше так легковажно не велася на гарне личко та галантні манери, адже під ними може ховатися лицемірство.

А я вже навіть почала обмірковувати, чи не облишити пошуки свого минулого й просто залишитися тут. Якою ж я була наївною дурепою.

Минули ратушу з чарівним фонтаном. Я сумно усміхнулася, проводжаючи його поглядом. Добре, що я не загадала тут свого бажання. Дарілей виявився зовсім не тим, за кого себе видавав.

Потай поглянула на ельфа — він також сумно дивився на джерело.

І чому він тільки сумує? Мабуть, через те, що не вдалося отримати мене собі як щит від шторму. А план вони з королем вигадали хороший. Цілком варті один одного — Дарілей буде гідним його спадкоємцем.

Виїхали за межі міста, залишивши Іктаріс позаду, і попрямували до пристані.

Коли ми залишилися самі на дорозі, Дарілей заговорив до мене:

— Аміро, не хочу так розставатися з тобою.

Я лише фиркнула на його слова.

— Хочу все пояснити. Відчуваю, наскільки ти ображена на мене. Та я був абсолютно чесним з тобою, — тихо продовжив Дарілей. — Коли ми прибули до замку, я дійсно отримав доручення від батька завоювати твою прихильність. Але я не грав з твоїми почуттями. Та й сам перед тобою не прикидався. Ти для мене стала дорогою, але так склалося, що я не вільний робити що забажаю… — він із сумом відвів погляд.

Прозвучало як запізніле виправдання. Та я більше не поведуся на його гарні слова. Годі вже з мене цього. Я нічого не відповіла, продовжила їхати мовчки.

Ми дісталися причалу з пришвартованими кораблями. Та всупереч моїм очікуванням судна виглядали лише трохи краще за рибальські, що я бачила на узбережжі. Дарілей запевняв, що вони будуть міцніші, з розрахунком на подорож в океані. Хоч на що я розраховувала — це ж судна для страти.

Я скептично оглядала човни. Усього кілька сажнів у довжину, оснащені вітрилом. Не знаю, чи зможу хоч кудись дістатися на такому судні. Та кращого мені тут не знайти.

На моє здивування, на один із човнів завантажували провізію. А це вже приємний бонус — точно не відмовлюся.

Я оглянула судно. Як і обіцяли, корабель зроблений надійно. На додачу я зміцнила його заклинанням — зайвим не буде.

Закінчивши з приготуваннями, до мене прийшло усвідомлення, що я не те що не знаю, куди тримати курс, а навіть елементарно не вмію керувати судном.

Я розгублено дивилася на цей невеличкий вітрильний човен. І це я на ньому збираюся перетнути океан з постійно вируючим магічним штормом?! Та я, мабуть, останні клепки розгубила. Так хочу якомога швидше втекти від Дарілея, що вв'язуюся в таку авантюру з мізерними шансами на успіх.

До мене підійшов Дарілей.

— Це не зовсім те, на що ти розраховувала, та кращого просто немає. Ти точно цього хочеш? Ти могла б залишитися тут, — сказав із надією в голосі.

Це для мене стало вирішальним поштовхом. Я прийняла остаточне рішення вирушати в дорогу негайно.

Гадали, що, поглянувши на це маленьке суденце, я відмовлюся від затії? Невже це ще один хитрий план Елувана? Хоча цілком можливо.

Я обернулася, рішуче поглянувши в його аметистові очі.

— Хочеш, щоб я залишилася тут? В якості кого? Досі виконуєш доручення короля, щоб змусити мене відмовитися від подорожі й стати захисницею ваших земель? — роздратовано запитала. — Та ти ясно дав зрозуміти, що я не одна з вас. І поруч із тобою мені немає місця. Тож щасливо залишатися. У мене власних проблем вистачає. Прощавай, наслідний принце Дарілею з благородного роду Лесарі.

Дещо пригадавши, я дістала мішечок із насінням для королеви Амвії й передала йому.

— Це насіння з мого дому. Можливо, буде корисним для твоєї матері.

Він спокійно взяв мішечок. Тужливо поглянув на мене.

— Прощавай, Аміро, — промовив із сумом.

— Не Аміра — Сеймарін, — повагавшись, тихо додала. — Більше немає тієї Аміри, яку ти знав…

Хоча ще й сама не до кінця усвідомлювала себе як Сеймарін. Я вже встигла звикнути до нового, вигаданого імені. Сподіватимуся, що з часом спогади повернуться разом з усвідомленням себе колишньої.

Я ступила на палубу й відчалила, більше не озираючись.