25 болюча правда від Дарілея

Аміра

Уже минуло кілька днів в очікуванні знатних цілителів.

Асфер не обдурив: у його домі я почувалася справжньою, шанованою гостею. Я могла спокійно гуляти містом, блукати затишним призамковим садом, вільно ходити палацовими коридорами. Та найбільше мені подобалося саме в саду — у тихій альтанці біля невеликого озера.

Увечері, коли я відпочивала в улюбленому місці, до мене несподівано приєднався Дарілей. Я хотіла піти, але він заступив вихід.

— Я хочу пройти. Не маю більше бажання з тобою розмовляти, — холодно відповіла я.

— Не вдавай із себе вередливу дитину. Нам потрібно поговорити.

— Це я — вередлива дитина?! — обурено вигукнула я.

Це вже занадто. Моє терпіння не безмежне. Як він може таке казати?! Спочатку цілує мене, перевертає весь мій світ, а потім удає, ніби ми чужі. І це я — поводжуся по-дитячому?

Я вже хотіла висловити все, що думаю, але він стрімко наблизився і, не давши сказати ані слова, притиснув свої губи до моїх. Я намагалася відштовхнути його, била кулаками в груди… Та з кожною хвилиною опір слабшав. Обурення поступалося бажанню. Я загубилася в цьому поцілунку, розум затуманився. Більше нічого не існувало — лише його пристрасть і трепет мого тіла.

Він цілував мене жадібно, ніби караючи за щось. Його сильні руки міцно тримали, притискаючи до себе. Я не могла думати ні про що, крім його солодких дотиків. Нарешті він відпустив мої губи, завершивши ці солодкі тортури, і провів пальцем по моїх припухлих губах.

— Я дозволив собі зайвого… Вибач… — прошепотів він.

Його слова привели мене до тями. Я ж хотіла висловити все, що наболіло, а замість того знову піддалася його чарам. Моє тіло зрадницьки тремтіло, прагнуло його, розум губив ясність.

Та чому він вибачається? Совість замучила? Я відсторонилася.

— Я не мав права так чинити. Та не зміг стриматися. Більше такого не повториться. Ми надто різні. Я — спадкоємець ельфійського трону. А ти… ти — рятівниця народів. Але ти не ельфійка, і нам заборонено бути разом. Стосунки між різними расами суворо заборонені.

Приниження охопило мене. То я для нього — просто коротка розвага?

— А ти не міг подумати про це раніше?! До того, як лізти цілувати?! — прошипіла я. — Я тобі не чергова пригода! Не трофей! Мене не можна використати й думати, що вибачення все залагодять! — мій голос мало не зірвався на крик.

— Я не хотів тебе образити… Ти для мене значно більше. Я ще ніколи не відчував подібного. Ти… оселилася в моєму серці. Але я втратив право на кохання. Прошу, зрозумій мене, Аміро… Я більше не владний над своєю долею. Прошу, заспокойся.

— А я спокійна, — прошипіла крізь зуби, свердлячи його ненависним поглядом.

Це він вирішив мене так відшити. «Справа не в тобі, а в мені» (хоча й у мені також)… «така моя доля»… Що за маячню він говорить?

— Ти зараз спалиш сад Асфера своїм спокоєм, — усміхнувшись, мовив до мене.

Та він ще й насміхається! Демон вухастий!

— Будь ти проклятий… — проговорила тихо, та Дарілей почув мої слова.

— Я вже проклятий… — сумно відповів, дивлячись на мене.

Я поглянула на свої руки. Досі не помічала печіння в них через шквал емоцій, що накотився. Вони майже повністю були охоплені зеленим полум'ям.

Мене дратувала моя власна слабкість. Чому його слова так болять? Хто він мені взагалі? Ми просто знайомі. Він нічого не обіцяв. Я сама собі понавигадувала.

Ми лише раз гуляли містом. Один поцілунок. А тепер серце розривається.

Я — не ельфійка. І що? Це причина, щоб відмовитися від мене? Чи це просто зручна відмовка?

Я нарешті усвідомила гірку правду: я була розвагою в його буденному житті. Треба зберегти рештки гідності.

— Я все зрозуміла. Можеш не хвилюватися. Я більше не потривожу тебе жодними своїми діями, — холодно відповіла йому.

Відвернулася від нього, почала заспокоюватися. Мені потрібно загасити магічне полум'я. Адже зараз я дійсно можу спалити тут усе в біса.

Я нарешті впоралася з розбурханою магією, але Дарілей давно залишив мене. Я самотньо стояла посеред нічного саду.

Сльози тихо котилися щоками. Хотілося кричати, трощити все довкола, виплеснути розчарування. Та я лише непорушно стояла посеред холодної альтанки. Мої груди боляче стискалися, серце розривалося на шматки.

Раптово таке чудове, майже казкове місце стало для мене чужим і ворожим.

Як він міг так учинити зі мною?! Яка ж я дурепа. Повелася на гарне личко, гарні слова. А мене попереджали… Пригадати хоча б слова Мейріна, власника таверни.

Я так до нього прив'язалася за ці дні. Він здавався мені надійною опорою, захищав, підбадьорював. Можливо, через те, що я втратила пам'ять, не знала, кому довіряти, а він опинився поруч… Дарілей лише опікувався мною як гостею ельфів. Адже він наступник корони — це просто його обов'язки, а я сприйняла це за інші почуття. Сама винна.

Годі вже літати в хмарах. Він вчасно скинув мене на землю. У мене зараз нагальніші справи. Мені потрібно повернути спогади, розібратися з минулим. А про почуття я просто забуду.

Мій погляд мимоволі впав на браслет, подарований Дарілеєм. Мені здавалося, що метал став нещадно обпікати мені руку.

Я згадала ту прогулянку… тепер вона відгукувалася болем. Я поспішно зняла прикрасу. Хотіла жбурнути в озеро… та не змогла. Довго тримала в руках, а потім поклала на дно сумки.

Там йому місце. Як і моїм почуттям до вухастого. Їх теж слід поховати — якнайглибше.