18 Узбережжя

Краєвид і справді перехоплював подих. Яскраві промені вечірнього сонця перефарбовували все довкола, перетворюючи на казку. Його розпечений диск повільно опускався над містом, ховаючись за верхівками будинків.

Океан був тихим, хвилі ніжно хлюпали, накочуючи на білий пісок, створюючи мелодію спокою. Над водою кружляли галасливі чайки — то сідали на берег, то знову злітали в небо.

І на тлі цієї тихої ідилії дуже контрастували грозові важкі хмари. Удалині над океаном вирував ураган.

Рівною лінією відокремлювався тихий райський куточок від постійно вируючого шторму. Куди сягав погляд, удалині все затягнуте важкими чорними хмарами. Їм не було кінця.

Хвилі там високо здіймалися до самих хмар, грізно обрушувалися одна на одну в смертельному бою. Час від часу тишу розтинав загрозливий гуркіт грому, в хмарах спалахували яскраві зелені блискавки та вдаряли в неспокійні води океану.

Я заворожено дивилася на цю межу двох світів, захоплена величчю природи, коли відчула, як до мене наблизився Дарілей. Його дотик був несподіваним, але бажаним. Він м'яко взяв моє обличчя в долоні й поцілував.

Його губи були теплими, обережними, ніби запитували дозволу, просили відповіді. Спочатку я застигла, спантеличена несподіванкою, та з кожною секундою трепет, що давно жив у мені, проривався на волю. Я не просто дозволила, я відповіла — щиро, з усією силою накопичених почуттів.

Мої руки лягли на його груди, відчуваючи тепло, ритм його серця, що калатало в унісон із моїм. Його поцілунок став глибшим, пристраснішим, і разом із ним я поринала у вир емоцій, таких сильних, що в голові паморочилося. Я злякалася, що ноги підкосяться, тож учепилася в його сорочку, хапаючись за єдине, що було реальним у цьому вирі, — за нього.

Коли ми нарешті відсторонилися, дихання обох було уривчастим. Дарілей не відпускав мене, притискаючи до себе, його очі сяяли — там була ніжність, захоплення й щось глибше. Зізнання без слів.

Я опустила погляд, побачила свої руки, що досі лежали на його грудях. Відчувала шалений стукіт його серця. Мої щоки палахкотіли. Я не змогла стримати пориву і притулилася до нього, поклавши голову на плече.

Він обійняв мене ще міцніше, і я відчула, як відступає все: страх, сумніви, тривога. Були тільки ми. Цей момент. І він здавався вічністю.

Втрачене минуле не здавалося вже таким важливим. Я не знала, чи хочу повертати те, що було. Адже зараз я мала дещо більше — почуття, які були справжніми.

Не знаю, скільки ми так простояли, мабуть, довго. З океану потягнуло прохолодою. Навіть у палких обіймах я відчула пронизливі пориви вітру, здригнулася та поглянула на океан.

Мені стало здаватися, що ураган почав наближатися до берега. Погода стала стрімко погіршуватися, спокійні прибережні води почали хвилюватися. Хвилі зростали, їхні гребені спінювалися, вітер дужчав. Шум загрозливо наростав. Чайки нервово скрикували та швидко відлітали геть звідси.

Дарілей теж помітив зміни. Його обійми стали напруженими. Очі знову стали серйозними, тривожними.

За хвилину він відсторонився. Я відчула пустку та холод самотності. Не могла зрозуміти таку різку зміну настрою.

Він серйозно поглянув на мене:

— Такого не було ніколи. Шторм завжди зупинявся на рифах… але зараз… — його голос був спокійний, але рішучий. — Сідай у карету й їдь до замку. Попередь охорону, нехай готуються. Сховайся в підвалі, там безпечніше. Я попереджу найближчих мешканців.

Він злегка торкнувся мого обличчя, затримався на мить. Цей дотик був прощанням і це мене налякало більше за бурю.

— Ніколи більше так не роби, — прошепотіла я, але він уже відвернувся й побіг.

Я рушила до карети. Та в голові крутилися лише його слова. Я не могла залишити його. Ні, не зараз.

Чому це він вирішив, що може віддавати мені накази?! Та й я не з тих вразливих дівиць, що ховаються за спинами своїх лицарів. Він помиляється, якщо вважає, що я ось так кину його тут і боягузливо втечу ховатися в замку.

Поділ сукні плутався в ногах, я тягнула його вгору, бігла щосили. Зараз було не до пристойностей. Я мала дістатися екіпажу швидше — не для втечі, а щоб наздогнати його й допомогти втілити цей план.

Де ж мій зручний одяг? Зараз би він був дуже доречним.

Я дісталася до екіпажу, швидко передала розпорядження Дарілея. Мимоволі поглянула на його силует, що стрімко віддалявся від нас. Побачене мене стривожило.

Шторм наступав занадто швидко, Дарілей не встигне добігти навіть до першого будинку. Хмари майже дійшли до берега, вітер збивав його з ніг, заважаючи швидко рухатися.

І тут трапилося щось жахливе. Я побачила, як одна з блискавок уразила його. Дарілей упав, як підкошений, і вже більше не рухався.

Час зупинився. Я відчула, як щось усередині мене обірвалося. Серце стислося від нестерпного болю. Я закричала:

— Ні-і-і!!!

Мій голос злетів у небо, розриваючи повітря. Я не пам'ятала себе — лише одне мало значення: він.

— Авіс алас! — прокричала, ледь не зриваючи голос.

За спиною спалахнули крила. Я навіть не відчула болю від заклинання. І помчала на шаленій швидкості до Дарілея. Та здавалося, я летіла до нього цілу вічність.

Я мчала крізь бурю, крізь вітер і грозу, нічого не бачачи, крім його нерухомого тіла. Весь мій світ звузився до одного — до нього, до мого Дарілея.

Підлетівши, я опустилася поруч і тремтячою рукою доторкнулася до його обличчя. Його шкіра була холодною, але життя ще не встигло покинути тіло. Серце ще слабко билося, майже нечутно, і кожен наступний удар лунав мов останній.

Паніка охопила мене, але я зосередилася. Впустила свою магію в його тіло, змушуючи серце працювати сильніше, змушуючи його залишитися тут. Зі мною. Але скільки б я не вливала енергії, його тіло не відгукувалося. Груди залишалися нерухомими. Життя згасало.

— Ні… Ні, тільки не ти. Не смій залишати мене… — прошепотіла я, а потім, зібравши згусток чистої сили, ударила ним у його груди.

Він судомно вдихнув повітря, тіло здригнулося, і я знову відчула надію. Я посилила потік магії, шепочучи заклинання, молячись подумки кожній вищій силі. Його серце почало відновлювати ритм, тіло — реагувати. Але пошкодження були жахливі, я відчувала, як тендітна межа між життям і смертю коливається.