13 поїздка в Іктаріс

Гіркота. Вона стискає серце, мов крижаний ланцюг. Як боляче усвідомлювати, що насправді думає про мене Дарілей... Для нього я — загроза, небезпечне, непередбачуване створіння. Виявилося, вся його приязність — лише маска. А я ж повірила... Думала, в його погляді було щось справжнє.

Та чому я здивована? Я — не така, як вони. Моя сила — незрозуміла, некерована, а отже, лякає. Вони бояться того, що не здатні збагнути чи контролювати. То чого я чекала? Пора розплющити очі й відмовитися від ілюзій.

Він має рацію: я не знаю меж своїх можливостей. Можу завдати болю. І саме тому мушу якнайшвидше дізнатися, хто я насправді... і піти. Подалі. Їм і без мене вистачає турбот, я не маю права обтяжувати їх ще більше. Свої відповіді шукатиму сама.

Настрій — паршивий. Вночі не змогла нормально відпочити — думки не відпускали. Вранці Тільхарія принесла сніданок і повідомила, що сьогодні я вирушаю до Іктаріса.

Чому саме туди — не сказала. Може, вирішили вивезти мене подалі від рідних, бо я становлю загрозу?

Схоже, з Королевою мені більше не зустрітися. А я ж сподівалася... Хотіла ще раз побачити її, передати насіння та зібрані трави. Та просити не наважилася. Ще одна зачіпка до мого минулого виявилася марною. Не встигла скористатися.

Але я не здаюся. Шукатиму інші шляхи.

Я одягнула приготовану для мене сукню. Хоч це мені зовсім не подобалось. Сподівалась, що мені повернуть мій одяг. Але ні.

До мене зайшли Ренфілд і Кантіл. Провели палацовими коридорами надвір, де вже чекала карета. Ще один неприємний сюрприз.

Мене зовсім не тішила перспектива трястись у тісному салоні.

- Чому не верхи? Каретою ж довше, - пробурмотіла сама до себе.

- Нам не варто привертати зайвої уваги, - пролунав голос Дарілея за спиною.

- Чому ми їдемо в Іктаріс? - запитала напряму. Подивимось, що скаже.

- Там зберуться правителі народів на Велику Нараду, щоб обговорити тебе. Твою унікальність.

Хоч щось прояснилося. Король також згадував про Нараду.

— А моя зброя? Речі? Чому мені нічого не повернули?

— Все вже завантажено в карету. Не хвилюйся. І так багато чуток ходить. Ти маєш виглядати звичайною дівчиною, принаймні дорогою.

Ми розмістились в кареті, Дарілей сів навпроти мене. Тісно. Напруга росте. Я просто хочу тиші.

- Вирушаємо негайно, - віддав наказ.

Я не слухала метушні навколо. Мене стало хвилювати що в цій подорожі я з Дарілеєм буду знаходитись в тісній кабіні карети наодинці.

- Ти теж поїдеш каретою? — запитала з легкою іронією.

Безглуздо звісно запитувати. Очевидно ж що він зібрався їхати разом зі мною каретою.

- Вирішив скласти тобі компанію, раптом занудьгуєш дорогою, - відповів з лукавою посмішкою.

Не очікувала від нього такої відповіді. І що це за настрій? Пригадую вчора він страшенно лютував, а зараз що за різка переміна?

- Можливо ти хотів сказати, щоб було краще мене контролювати? Адже ніхто не може знати що від мене очікувати наступної миті, навіть я сама, - роздратовано відповіла, чим і видала себе з головою.

Пригадались сказані вчора ним слова. Озвучивши їх знову серце неприємно стиснулось. Та яке мені діло, що він про мене думає? Але я все ніяк не могла викинути це з голови. От і ляпнула спересердя. Невиспалась, погано себе контролюю.

- Ти на мене образилась? 

Я мовчки відвернулась до вікна. Не хочу більше продовжувати цю розмову і так сказала забагато. 

- Нам довго їхати в Іктаріс? - сухо запитала не повертаючись до нього.

- Кілька годин, - відповів вже більше не намагаючись зав'язати розмову.

Я зітхнула. Кілька годин мовчазної поїздки, сам на сам з Дарілеєм. Витримати буде непросто. Чому він не залишив мене саму? Так було б краще.

Карета підскочила на вибоїні, і я впала прямо на нього.

- Прокляття! - буркнула, відсторонюючись.

- Я тобі настільки неприємний? - несподівано запитав.

- Мене дратує не ти, а ця поїздка. І я не казала, що ти мені неприємний. Чому ти так вирішив?

- Сівши в карету, відчуваю твоє роздратування. Та й ця вибоїна на дорозі... опинившись в моїх обіймах дівчата зазвичай інакше реагують, а не сиплють прокляттями.

Я задихнулась від обурення. Бачте не так я значить реагую!

- То й складав би компанію в подорожі тим чія реакція тебе влаштовує! А я така яка є. З нестримною магією, небезпечна та непередбачувана. Я не збираюсь тремтіти і сором'язливо опускати погляд в твоїй присутності, Ваша Величносте. Вибачай, що не відповідаю твоїм очікуванням, але я й не нав'язую тобі свою компанію! Я не збираюсь лицемірити як ти.

- Кажеш я лицемір. І чому ж це?

Це що єдино що він почув зі всього сказаного?

- В саду я дізналась, що ти насправді думаєш про мене. То ж навіщо зараз продовжуєш прикидатися? Можеш припинити вдавати дружелюбність. В нас з тобою угода і все. Та я вже не бачу сенсу навіть в ній. 

- Я дійсно хвилювався за своїх сестер та матір, коли вони зникли. Але й поряд з тобою я не прикидаюся. 

- Хочеш сказати ти не боїшся мене, моєї сили? - я хижо посміхнулась дивлячись йому в очі з погрозою.

Вважає мене чудовиськом, то я буду поводитись відповідно. По крайній мірі зможу уникнути чергових розчарувань.

Дарілей неочікувано подався вперед. Наші обличчя опинились занадто близько. Я миттєво розгубила всю свою впевненість.

- Ти викликаєш в мене зовсім інші почуття...

Ці слова остаточно збентежили мене. Щоки зрадницьки спалахнули. Та що він собі дозволяє?!

Я швидко відсторонилась.

- Нам довго їхати то ж я хочу цей час використати для перепочинку. - мовила з байдужістю, щоб приховати власне збентеження, - мені не вдалось поспати в ночі. 

Я відкинулась на спинку сидіння та заплющила очі. Мої слова прямо, як втеча від розмови. Та я просто не знаю що йому відповісти. 

- І що ж тобі не давало заснути в ночі? Часом не думки про мене? - я навіть не дивлячись відчула самовдоволену посмішку, з якою він це сказав.

Я скрипнула зубами, але продовжила вдавати, що вже дрімаю.