12 прогулянка садом

Я швидко впоралася з артефактом і тепер лише чекала, коли нарешті мене покличуть. Тим часом милувалася краєвидом із вікна — за ним розкинулися безкраї простори, залиті м’яким сонячним світлом.

Нарешті у двері постукали. Не дочекавшись відповіді, до кімнати безцеремонно зайшов Кантіл.

— Леді Аміра, вас чекають на обід, — коротко повідомив він і вийшов, навіть не зачинивши дверей.

«Чудово. А якщо я, скажімо, переодягалася? Хоча б трохи поваги... Вони точно ставляться до мене як до в’язня. Ще б вигукнули: “Ув’язнена Аміра, на вихід! Руки не ховати!”» — я скривилася, але подумки похвалила себе за почуття гумору.

Вийшла з кімнати — Ренфілд і Кантіл чекали мовчки, як завжди, і мовчки ж повели мене палацовими коридорами. Золото й мармур, високі арки й химерні візерунки на стінах не зворушували — настрій не той.

Нас привели до королівської столової. Я, як виявилося, прийшла першою — і мала трохи часу роззирнутися. Зала вражала: вітражні вікна грали сонячними відблисками, колони підтримували високу стелю, а в центрі тягнувся довгий стіл з безліччю стільців. Один — вищий, з різьбленням і позолотою — явно призначався для короля. Я закотила очі: невже не можна без цієї показової помпезності?

Проте стіл ще не був накритий, і я вже почала сумніватися — чи не зарано мене привели?

Та Ренфілд раптом відчинив двері на терасу. Звідти пролунав голос Дарілея:

— Нехай заходить.

Я мовчки ступила на терасу, де вже зібралися кілька осіб. За накритим столом сиділи три ельфійки, зайняті жвавим обговоренням. Та щойно мене побачили — замовкли. Я впізнала одну з них — Королеву Амвію. Поруч стояв Дарілей, а от Короля ще не було.

«А я гадала, що прийшла першою... Виходить, майже остання. Ще трохи — й запізнилася б до приходу самого Елувана», — подумала я, намагаючись не видавати розгубленості.

— Аміра, — звернувся до мене Дарілей, — з королевою ти вже знайома.

— Дякую за запрошення, — відповіла я, виконуючи легкий реверанс.

— А це мої сестри, Міра та Ліліана з роду Лесарі, — представив їх Дарілей, а потім звернувся до них: — Це наша гостя, леді Аміра.

Я ввічливо привіталася з обома.

Невдовзі до нас приєднався Король і запросив усіх до столу. Я зайняла своє місце, а Елуван урочисто підняв келих, мовив кілька теплих слів, і почалася трапеза.

Бесіди за столом були легкими, ненав'язливими. Мене не втягували у розмови — що мене цілком влаштовувало. Лише помічала, як Міра й Ліліана час від часу кидали на мене зацікавлені погляди, проте мовчали.

Затишна атмосфера навела мене на сумні роздуми. А чи є в мене рідні? Чи була в мене колись родина? І чи зможу я згадати своє минуле?

Неочікувано обід перервала поява ще незнайомого мені ельфа. Він наблизився до короля, щось прошепотів йому і лишився стояти позаду, немов тінь.

Напруга повисла в повітрі. Його поява явно зруйнувала сімейний спокій.

Королева глянула на нього з осудом:

— Данвал, не псуй нам обід. Елуван і так рідко буває з нами. Справа настільки термінова, що не може почекати півгодини? Ти ж перший радник, невже сам не впораєшся?

— Ваша краса, як завжди, вражає, — вклонився Данвал з легкою усмішкою. — Та, на жаль, мушу засмутити вас: справа справді невідкладна.

— Не підлещуйся, Данвал. Це тобі не допоможе, — з холодною різкістю відповіла королева.

Король, Дарілей і радник покинули терасу. Амвія виглядала розчарованою. А от Ліліана, навпаки, розцвіла.

— Батько й так майже весь обід провів із нами, — звернулася вона до матері. — Можливо, трохи прогуляємось у саду? Якщо леді Аміра не проти скласти нам компанію?

Всі погляди зосередились на мені.

— З радістю, — відповіла я. — Хоч не знаю, як відреагують мої охоронці...

— Маєш на увазі Ренфілда та Кантіла? — уточнила Амвія. — Не переймайся, вони не заперечуватимуть. Ти — гостя, не в’язень.

«Звісно, гостя. З конвоєм за плечима», — подумала я, але лишень усміхнулася у відповідь.

Ми підвелися з-за столу. На терасу вже зайшли охоронці.

— Погода чудова. Ми хочемо трохи прогулятись, — мовила королева. — Покажемо сад леді Амірі.

— Ваша Величносте, але ми маємо чіткий наказ... — почав Кантіл, та королева поглянула на нього з холодною рішучістю.

— Ми йдемо. Це не обговорюється. Аміра — гість, її не тримають під замком. Якщо хочеш, доповідай Королю, але він зараз зайнятий. І... чому тебе не покликали на нараду?

Слова зачепили Кантіла за живе. Він стримано відповів:

— Моє головне завдання — охорона леді Аміри. Якби справа була справді важлива, я б знав. Якби Король потребував мене — мене б покликали... Але ми вас самих не відпустимо. Супроводимо.

— Так-так, і собі вирішили прогулятись у приємній компанії? — жартома кинула Міра і вийшла на терасу, не чекаючи відповіді.

Увійшовши до саду, я відразу помітила, як ельфи розслабилися. З їхніх плечей ніби спала невидима вага. Очевидно, холодні кам’яні стіни палацу пригнічували їхню вільну й тонку ельфійську натуру.

Але чому ж тоді вони мешкають у замку, який не відповідає їхній суті? Дивні вони все ж…

- Ваш сад просто чарівний, - захоплено мовила я, оглядаючи багатство барв і форм. - Стільки дивовижних рослин в одному місці!

- Дякую, - усміхнулась Амвія. - Я збирала їх роками. Це моє найулюбленіше місце. Моя гордість.

- Матінці привозила ці рослини з усіх куточків Андали, - додала Міра. - Вона проводить тут багато часу. Саме тут її вкусив вогнезуб…

- Наші садівники регулярно перевіряють кожен закуток, щоб уникнути таких випадків, - з ноткою провини додала Ліліана. - Та цього разу недогледіли, - з сумом додала Ліліана.

- Та годі вам, - лагідно перебила їх Амвія. - Це була моя помилка. Я сама спровокувала його. Хотіла переконати залишити сад мирно, але він обрав це місце своїм домом. Захищав територію, як і будь-яка істота.

- Ви намагались домовитись із вогнезубом? - перепитала не зрозумівши.