7 зброярня

Зайшовши всередину, ми пройшли кількома коридорами і спустилися до підвальних приміщень. Дарілей завів мене до однієї з кімнат. За важкими масивними дверима знаходилася зброярня палацу.

Хоч вона й розміщувалася в підвалі замку, та тут не було вогко, у повітрі зовсім не відчувалося запаху плісняви чи чогось подібного. Усе чудово доглянуто. Зброя акуратно розміщена на спеціальних стелажах, які стояли рівними рядами вздовж стін. Уся зброя начищена до блиску. Готова до негайного використання за необхідності.

Посередині кімнати знаходився довгий широкий стіл. Він виконаний грубо, на перший погляд не мав притаманної ельфійським речам витонченості, але натомість виглядав надійним.

Першим сюди зайшов Дарілей, потім я, а за нами зайшли ще двоє охоронців і стали біля входу по обидва боки від дверей.

Навіщо ми прийшли сюди? Та ще й так мене пильнують. Хвилюються, що здумаю втекти, прихопивши кілька трофеїв з їхньої зброярні? Яка чарівна ельфійська гостинність.

Та ж я не повинна забувати, що вважаюся полоненою тут, то якого ще ставлення я могла очікувати. Добре, хоч кайдани не одягнули і в камеру не посадили. Але не буду забігати наперед: можливо, мене це все ще очікує пізніше.

— Залиш тут усю свою зброю, — наказав мені Дарілей.

Який нестерпний, зверхній тон. Я скрипнула зубами. Навіщо тільки погодилася на його домовленість. Я ж навіть не уявляла, що муситиму витримувати постійну пихатість цього ельфа.

— У палаці ти будеш нашою гостею, і зброя тобі не знадобиться, — продовжив говорити Дарілей.

— Гостею? — перепитала здивовано.

Неочікувано. Я примружилася на його слова. Що вже задумав цей вухастий?

— Мою зброю потрібно почистити, не хочу, щоб зіпсувалася, — промовила, поглянувши на Дарілея.

— За це можеш не перейматися, — заспокоїв мене.

А дійсно, чому це я переймаюся? Адже не знаю, чи повернуть мені її пізніше. Скільки я тут пробуду. Та навіть так, залишити зброю брудною, недоглянутою було б варварством.

Щось я багато чого не продумала, погоджуючись на цю авантюру, та шляху назад немає.

Почала роззброюватися, складаючи все на стіл. Відстібнула пасок, на який кріпилися мечі та один кинджал. Зняла наплічну сумку зі стрілами та лук. Витягла кілька ножів з чобіт і відстібнула від стегна ще один. Дістала прихований кортик з-під обладунку, що кріпився на спині. Відстібнула пасок, що кріпився через плече, із короткими метальними ножами. І стала відстібати наруч.

— Обладунки можеш залишити, знімеш їх вже у своїй кімнаті, — сказав Дарілей.

— Я роззброююся, як і було сказано, — буркнула у відповідь.

Я перевернула наруч, який встигла вже зняти, демонструючи приховану в ньому зброю. До внутрішньої сторони кріпився механізм з висувним лезом.

Закінчивши з цим, стала очікувати подальших розпоряджень.

Ельфи-охоронці з цікавістю розглядали вражаючу купу зброї, що утворилася переді мною на столі.

Я ж розмірковувала, чи залишати мені тут ще й свою похідну сумку. Адже там теж є бойові порошки та зілля. Чи для них відведено інше місце? Усе ж вирішила залишити її при собі — там же, крім цього, ще й мої особисті речі.

— Це все? — уточнив Дарілей.

— Так, це вся зброя, здається. — Я ще раз перевірила себе, чи дійсно нічого не забула.

— Що ж, добре. Далі я сам проведу нашу гостю. Ви вільні, — звернувся до охорони.

Ельфи швидко вклонилися та вийшли.

Я дочекалася, доки стихли їхні кроки, і запитала:

— То тепер я гість? Раніше ж начебто була полоненою ельфійського народу. Щось змінилося?

— Наша домовленість чинна, не забувай про це, — суворо нагадав Дарілей. — Але поки ти перебуватимеш тут, вважатимешся для тутешніх мешканців гостею.

— Гаразд, не поясниш причину? — продовжила допитуватися.

— Я сказав тобі те, що маєш знати. Решта тебе не стосується.

От же ж зарозумілий гад! Пихатий індик! Проклятий вухастий! Я міцно стиснула кулаки, так що нігті боляче вп'ялися в долоні. Як же він мене дратує! Вдих-видих. Потрібно заспокоїтися, щоб не накоїти дурниць зопалу.

— То може й браслет знімеш? — промовила спокійно, вирішивши отримати користь від нової ситуації. — Я ж тут гостя, то хіба є потреба в кайданках?

— Браслет залишається, і доки він на тобі — ніякої магії. Доки я не розберуся, що з цим робити, ніхто не повинен дізнатися про твої особливості, — укотре повторив вухастий.

— Я пам'ятаю, про що домовлялися. І не страждаю на склероз, тож не потрібно мені повторювати про це щохвилини, — відповіла ображено. Дістав.

— О, так. Ти не страждаєш на склероз, от тільки забула про все своє життя, — саркастично зауважив Дарілей.

Я скрипнула зубами на його слова. Гуморист, чортів.

— Може, годі поводитися по-дитячому, Ваша світлосте? Це тобі зовсім не личить, — відповіла в його манері. — І до речі, я ж повинна зображати зразкову полонянку, чи то пак тепер гостю. То як мені звертатися до тебе при інших? «Ваша світлосте» чи «о благородний Лесарі»? А то ще, не доведи Богине, похитну твою репутацію перед підданими. То ще й мене стратять за неналежне ставлення до королівської персони, — не змогла втриматися від уїдливого тону.

Ох, немає в мене інстинкту самозбереження, сама напрошуюся на неприємності. Але він сам мене постійно провокує, просто не втрималася.

Ельф втомлено потер скроні:

— Скоріше це ти поводишся по-дитячому, аніж я, — поглянув з осудом. Я фиркнула на його зауваження. — Називай мене як хочеш, звертайся, як і раніше, на ім'я. Для мене це не має жодного значення.

Я тільки хмикнула у відповідь. Не віриться щось мені, що для нього немає жодного значення. Адже як скипів у пустошах, коли над ним насміхався ватажок розбійників. Чи це мої особисті привілеї, як полоненої? О, знову забулася: не полоненої, а шановної гості самого наслідного принца Дарілея з благородного роду Лесарі.

До зброярні забіг схвильований блідий ельф у пошуках Дарілея. Шкіра в них і так досить світла, та цей зовсім був як полотно.