6 шлях до замку

За пів години ми були вже в землях ельфів. Переслідування я так і не помітила. Мабуть, решта ватаги запізно зрозуміла, що чергове пограбування пішло не за планом. А можливо, поглянувши, що спіткало їхніх поплічників, вирішили не ризикувати власним життям. Та ми цього вже не дізнаємося. У будь-якому випадку, на нас уже більше не намагалися напасти.

Як тільки перетнули кордон, я одразу спішилася.

— У нас не запланований привал. Доберемося до замку, там і перепочинеш, — невдоволено мовив ельф.

Я закотила очі, поглянула на вухастого з докором.

— Я ж говорила, що Буревія краще сьогодні не навантажувати. Йому потрібен спокій, більше кінь не зможе мене везти. Пішки дійду до замку.

— Я відчуваю в твоєму голосі невдоволення та роздратування. Не схоже, щоб це було пов'язано тільки з конем... — поглянув у відповідь на мене Дарілей. — Що трапилося?

— Ти вчинив недостойно, вбивши беззбройного, — прямо сказала те, що мені й досі не давало спокою.

— Гадаєш, якби ми помінялися місцями, то він би вчинив інакше? — роздратовано відповів. — Ти ж чула, що вони хотіли зробити з нами? Усі, хто перебуває в бандах пустошей, — злочинці. Вони не заслуговують іншого ставлення. Та й цей насміхався над королівським родом. Така легка смерть для нього — це милість.

Я розумію, що май вони змогу, то розправилися б з нами і не зважали б на благородство. Але не змогла змиритися.

— Ким би вони не були, так чинити не гідно, не можна їм уподібнюватися... — мовила стиха і додала голосніше: — То мене чекає те саме, ваша світлосте? Адже я теж звертаюся до тебе без належної поваги.

Та це змушує задуматися про тутешні закони. Монархи тут дуже вразливі: негарно, значить, висловилися про нього — то мусить заплатити за це власним життям.

Дарілей стиснув губи в тонку лінію, вислухавши мене.

Відвернулася від нього. Та, мабуть, зробила це занадто різко: у голові запаморочилося, перед очима потемніло. Я похитнулася, добре, що стояла поряд з конем, змогла втриматися на ногах, схопившись за упряж.

— Що з тобою? — стурбовано запитав Дарілей.

Навіть не очікувала від нього такої турботи. Чи він хвилюється, що не зможе доправити до палацу свою полонянку? Через що б ще він так переймався моїм станом?

— Я витратила великий об'єм магічної енергії за короткий час, та й учора був не найспокійніший день, от і маю такі наслідки, — пояснила йому. — Мені потрібно відновити сили.

Сил чи бажання на уїдливу відповідь просто не було.

— Відновити сили? І як ти це плануєш зробити? — перепитав Дарілей.

— Не заважай, мені потрібно зосередитися, — шикнула на нього.

Якщо він гадає, що я зміню своє ставлення до нього через те, що дізналася про його статус, то глибоко помиляється. Хоч ми й уклали угоду, але про це там не було жодного слова.

Я роззирнулася довкола: лягти поспати зараз не маю такої можливості. Навряд чи Його Світлість погодиться почекати, доки я висплюся.

Найближчі дерева тут — тільки магічні охоронці-хранителі. Після того, що розповів Дарілей, я більше не наважувалася до них торкатися. Можливо, минулого разу мені просто пощастило. І я не можу знати напевно, що вони мене не спопелять наступного разу.

Тож відновлюся сонячною енергією, доки промені ще освітлюють нас. Хоч я й недолюблюю цей спосіб. Потрібно постійно бути зосередженою в перетворенні сонячної енергії на власну магічну. Хоч трохи відволічешся — і тебе почне випалювати зсередини. Та хіба я зараз мала вибір?

Я відійшла від коней на кілька кроків, щоб мене нічого не відволікало. На щастя, Дарілей мовчки спостерігав і більше не дратував мене своїми безглуздими запитаннями.

Стала обличчям до сонця, заплющила очі, вирівняла власне дихання. Відчула тепло сонячних променів на своїй шкірі. Відкрила шлях енергії до свого внутрішнього резерву.

Тепле та лагідне світло сонця, що так ніжно гріло мою шкіру, щойно проникало всередину й опинялося в моїх магічних каналах, починало перетворюватися на обпікаючий потік лави. Я швидко обертала його на звичну для себе магію.

Я дозволяла енергії проникати повільно, в невеликій кількості, щоб легше керувати процесом. Щойно втрачу контроль — енергія заподіє тілу непоправної шкоди.

Раптово все зникло, потік енергії обірвався. Мене огорнув холод. Я розплющила очі й роззирнулася довкола. Сонце вже сховалося за горизонт.

Добре, що хоч трохи встигла поповнити магічний резерв. Почуваюся краще, можна сказати, майже добре. Маю бути в хорошій формі, коли ми прибудемо. Хтозна, що мені приготував вухастий після приїзду.

Я повернулася до коней, взяла за вуздечку Буревія.

— Я закінчила. Продовжимо шлях, — звернулася до вухастого.

Та Дарілей мовчав, він напружено вдивлявся кудись вдалину.

Мені стало цікаво, тому я теж спробувала розгледіти, що ж могло привернути його увагу.

На горизонті виднілися вершники, що мчали прямо на нас. Мене це напружило. Знову напад? Але ж ми на території ельфів. Тут має бути безпечно. Готуватися до бою?

Я поглянула на вухастого. Він спокійно очікував їхнього наближення. Отже, не вороги.

Я трохи заспокоїлася. Не хотіла знову вступати в бій. Сил витратила вже чимало і не знаю, чим би скінчилася наступна сутичка.

Теж перевела погляд на вершників, що стрімко наближалися. Невдовзі змогла їх роздивитися.

Добре екіпіровані, в обладунках, озброєні, як кажуть, до зубів, у них виднілася різноманітна зброя у великій кількості. Змогла розгледіти приблизно десятьох вершників. Добре треновані, їдуть рівним строєм, найімовірніше, досвідчені воїни. Якщо вони нападуть на нас, доведеться тяжко.

— Друзі чи вороги? — вирішила уточнити про всяк випадок.

— Друзі, — спокійно відповів Дарілей. — Моя особиста варта.

Щойно вершники наблизилися, перший миттю зіскочив з коня, став перед Дарілеєм, вклонившись:

— Ваша світлосте, король послав нас вам назустріч. Щойно ваші посланці прибули до палацу, нам було віддано наказ забезпечити вам безпечний шлях додому. Він припускав, що ви наважитеся їхати через пустоші, щоб скоротити шлях. Дозвольте супроводити вас до палацу, — гвардієць завершив звіт і продовжив очікувати подальших наказів.