5 пустоші

Місцевість нейтральних земель майже не відрізнялася від ельфійських територій. Якби не умовний кордон, що розділяв ці володіння, я б і не здогадалася, де саме перебуваю. Та сама соковита, м'яка трава, що тягнулася рівнинами до самого горизонту. Вдалині здіймалися пагорби, а місцями земля прорізалася оголеними кам'яними скелями, утворюючи нагромадження валунів.

Мені ставало тривожно, коли ми проїжджали повз такі кам'яні фортеці. Адже там могла причаїтися засідка. І доки не під'їдеш зовсім близько, не зможеш помітити ворога, але тоді вже буде запізно.

З моменту, як ми перетнули межу пустошей, час спокійних розмов скінчився. Ми їхали мовчки, наче самі стали тінями, остерігаючись видати себе звуком. Напружено вслухалися в найменші шурхоти — та дощ приглушував усе. Це грало на руку: ми чули гірше, але й нас помічали менше.

Ми проїхали зовсім небагато шляху пустошами, як погода почала налагоджуватися. Дощ стихав, а невдовзі й зовсім припинився, небо стало прояснюватися. Чорні хмари, що ще мить тому висіли над нами зловісною завісою, розтанули, відкривши сонце.

Невчасно. Не можна було ще трохи подощити? Так, рухатися стало приємніше — але й небезпечніше.

Мої роздуми обірвав вухастий, як завжди, — не без чергового невдоволення:

— Ти, здається, обіцяла не використовувати магію, доки носиш браслет? — тихо мовив він. — Це ти так дотримуєшся свого слова? У тобі, мабуть, більше від магів, ніж я думав спочатку. Їм теж не можна вірити.

Я зиркнула на нього, не розуміючи, про що йдеться.

— Ти це про що? Я не використовувала більше заклинань.

Його постійні підозри почали дратувати. Що вже не так? Ми на небезпечній території, маємо бути уважними, а він — знову якісь претензії вигадує.

Дарілей кивнув угору.

— Захист від дощу, який був над нами, розвіявся.

А він мені здався експертом, так упевнено розповідав про все. То чому ж не знає, як працюють заклинання? Надумав собі хтозна-що.

— Отже, давай одразу все з'ясуємо. Не терплю безпідставних звинувачень. Якщо я щось пообіцяла, то виконаю, чого б це мені не коштувало, — відповіла я різко.

— Ти ж казала, що втратила пам'ять? — примружився він. — То як ти можеш таке стверджувати?

— Характер не стирається разом зі спогадами. Звичок так просто не позбутися. Щодо заклинання. Ти не знаєш, як вони працюють? Мені ти здався добре обізнаним.

— Народи не розголошують свої секрети, — буркнув він. — То що із заклинанням?

— Я нічого не робила. Заклинання зникло саме, коли дощ припинився. Ти просто відчув залишкову магічну енергію. Не поспішай звинувачувати, не розібравшись.

Він стиснув щелепи. Зачепила. Що ж, йому слід було бути обережнішим зі словами.

— Зрозуміло, — холодно кинув Дарілей. — Зазвичай закляття мають інші ознаки. Я раніше не так їх відчував.

Я зневажливо фиркнула. Це його вибачення? Велике дякую. А може, ти раніше просто не зустрічав такої, як я? У мене, бач, усе не як в інших. Звикай, ельфе.

Та вголос я нічого цього не озвучила. Собі дорожче. Як би йому відплатити? Не можу ж я це все так залишити? Але ж зв'язана клятим договором, мушу зображати покірну полонену. Гадство. І магічної пакості ніякої не вчиниш, відчує ж.

Доведеться терпіти й чекати, доки не з'ясую, хто я. А вже потім, коли наша домовленість завершиться, нехай начувається. Він мені за все відповість, аристократ пихатий. А поки матиму час вигадати план помсти повитонченіше.

Я хижо посміхнулася своїм думкам.

Ми продовжили шлях мовчки. Дарілей упевнено вів коня, я слідувала за ним, пильнуючи тил.

Трохи відволіклася і мимоволі почала розглядати його. На м'язисті плечі спускається рівне золотаве волосся, гострячки вушок виглядають із зачіски. Тримається величним, мужня статура, вивірені впевнені рухи. Навіть зі спини видавався привабливим.

Прокляття. Про що я думаю? Це й досі той самий дратівливий ельф! Мабуть, я добряче голову пошкодила — більше, ніж думала. Що не тільки пам'ять втратила, а й думаю про всякі дурниці. Чи може, це риса всіх ельфів? Особливість ельфійської раси — видаватися привабливим, незважаючи на нестерпний характер.

Цікаво, а скільки йому років? А скільки років мені? Чому я нічого не пригадую? Як можна було забути геть усе: раси, їхні особливості, давню війну, шторм... Але при цьому зберегти знання про цілющі трави, пам'ятати безліч заклинань...

Та чи варто так безпечно поводитися в присутності цього вухастого? Можливо, він користується моєю втратою пам'яті й розповідає якісь байки, а я в усе вірю. А він насправді мій ворог. І поводиться так дружньо, щоб доправити мене куди йому потрібно без зайвих проблем. Але я зовсім не відчуваю в ньому фальші. Хочеться вірити в його благородство.

Що ж мені робити? Як дізнатися правду?

Раптом Дарілей зупинився. Жестом зупинив мого коня. Він пильно вдивлявся на пагорб неподалік. Я поспішно подивилася туди ж.

Удалині виднівся силует на пагорбі. Вартовий розбійників чи випадковий зустрічний? Перевіряти не хотілося. Я напружено очікувала.

— Нас помітили? — пошепки запитала.

Серце гупало з кожною секундою дедалі гучніше. Мозок гарячково перебирав варіанти: утікати? Сховатися? Але тут — рівнина. Магія невидимості? Не згадаю потрібного закляття. Тиша розривалася лише пульсом у скронях.

Ми повільно почали відступати, як тіні. Та силует раптом сіпнувся, змахнув рукою, щось вигукнув і зник з нашого поля зору.

— Швидко! Вперед! — вигукнув Дарілей, і його кінь зірвався з місця. — Нас помітили! Лишилося зовсім трохи до земель ельфів! Маємо встигнути! — на скаку прокричав мені.

Ми направилися лівіше спостережного пункту, щоб безпечно його обігнути, але занадто далеко не могли від'їхати, адже шлях пролягав саме в тому напрямку, де очікувала засідка.

Ми мчали, наче за нами гналися самі демони. Повітря стало важким, навіть вітер здавався ворожим. Та позаду вже чувся стукіт копит, гучні вигуки. І цей шум невпинно наближався до нас.

Дарілей вигукнув до мене, даючи нові вказівки: