4 Далека дорога чужими землями

Виїхавши з лісу, ми потрапили в долину, густо вкриту високою соковитою травою з безліччю різнокольорових квітів. Де-не-де росли невеличкі кущі.

Пухнасті хмаринки проносилися над нами, час від часу ховаючи сонце.

Та я майже не помічала краси, що нас оточувала.

Ми їхали розмірено, без жодних розмов. Кожен розмірковував про своє. А подумати було дійсно про що…

Вітер потягнув свіжістю, почав дужчати. Хмари вже не здавалися привітними, вони збивалися докупи, затягуючи небо й загрозливо темнішали. Ось-ось мав пролитися дощ.

Я порушила мовчання:

— Дарілей, можна я скористаюся магією? — запитала, пам'ятаючи про нашу угоду. Хоч мене це й дратувало, але угода є угода. — Скоро піде дощ, а мокнути не дуже хочеться.

Він трохи подумав і кивнув.

Отримавши дозвіл, я почала бубоніти заклинання інтрінсекус латет, одночасно сплітаючи пальцями прозоре покривало над нами.

Покінчивши з ним, підняла руку й поглянула на браслет. Він мірно погойдувався в мене на зап'ястку й ніяк не реагував на магію.

— А ти точно впевнений, що цей браслет робочий? Може, він зламаний чи бракований попався? — запитала, продовжуючи розглядати візерунки з рун на ньому. — Хоча симпатичний браслетик, витончена робота, зійде за непогану прикрасу.

— Цей «симпатичний браслетик», як ти щойно висловилась, — результат невтомної праці великих майстрів. Викуваний у полум'ї магії з рідкісного металу — нарголіту. Його добули ціною життя гірників у Туманних горах. Маги витратили не один тиждень на його створення. А ти називаєш його звичайною прикрасою і без жодних перешкод вільно користуєшся магією. Хто ж ти, Аміро?

О Боги. Знову цей повчальний тон. Так і хочеться стукнути його по зарозумілій мармизі. Як же він виводить мене з себе! А я з ним всього лише день знайома.

У нього все — то якась магічна штука, то древні сили, то священне місце. Як же він мене дратує цим! Навіть крок страшно зробити, щоб не вляпатися в чергову магічну реліквію.

Гаразд, треба заспокоїтись. Роздратування нічим мені не допоможе.

— Я теж сподіваюся знайти відповідь на це питання, — натягнуто посміхнулася йому, намагаючись удати дружелюбність.

Здається, мені не вдалося переконати вухатого у своїй щирості. Я не змогла приховати справжні емоції — мені ще доведеться повчитися цього.

Хоч я й справді хочу дізнатися, хто я, але бажано без цього дратівливого вухатого. Проте зараз у мене немає вибору — мені потрібна його допомога. І це бісило мене ще більше.

Небо повністю затягнуло хмарами. Перші краплі впали на сплетений мною магічний поліг і тоненькими цівками потекли по ньому, скрапуючи додолу.

Я створила широкий поліг окремо для кожного. Дощ не потрапляв навіть на коней. Їзда залишалася комфортною навіть за такої сирої погоди.

— Дарілей, — звернулася до вухатого.

Не буду марнувати час, треба провести його з користю й розпитати вухатого про все, що тільки можна.

— Що? — відгукнувся він.

— Нам же ще довго їхати… — почала здалеку. — То може, щоб не нудьгувати дорогою, розповіси мені про тутешні землі?

Дарілей поглянув на мене невдоволено.

Чим я знову заслужила такий погляд? Як же він бісить! Довго я точно не зможу прикидатися ввічливою.

— Щось твоя амнезія аж надто жахлива. Де ти мешкала раніше, що не знаєш цього? Може, тобі ще й про тутешніх жителів розповісти?

— Було б непогано, — просто відповіла, вдаючи, що не зрозуміла його сарказму.

Він тяжко зітхнув, але все ж почав розповідати.

— З чого ж почати… Що ж, ми перебуваємо зараз на землях великого й єдиного континенту — Андали. Його землі поділені на володіння народів. На півночі живуть елементалі, на північно-західних землях — маги, на південь — наші володіння, ельфів, південно-східна територія — друїдів, на сході живуть люди. Також між цими землями трапляються пустоші, які не належать нікому. Там вільно можуть перебувати всі народи. Але цим користуються злочинці, що ховаються від правосуддя. Адже на цих територіях не діють жодні закони. І, як я розповідав раніше, щоб потрапити у володіння народів, потрібен дозвіл — інакше не зайдеш, просто не пропустять прикордонні охоронці. Землі кожного народу захищені від вторгнення чужинців. Як ти бачила, у нас їх захищають священні дерева-хранителі.

— А в інших народів? — не втрималася від запитання.

Я слухала із захопленням. Дарілей розповідав цікаво. Мені з ним пощастило — він ходяча енциклопедія. У мені розпалювалася дитяча цікавість.

— У друїдів — рунні камені, у людей — кришталеві вежі, у магів — ґолеми, а от елементалів охороняють стихії — сама магія природи не пропускає до них нікого.

— Отже, всі володіють магією. Навіть у людей є, як ти сказав, кришталеві вежі?

— Ні, вони не магічні. Люди вигадують хитромудрі пристрої для свого захисту. У цих вежах крутяться шестерні на парі, там дуже складний механізм, який суворо тримають у таємниці. І це якось приборкує блискавку та заряджає нею кришталь на верхівці вежі. Тож якщо хтось спробує пройти між такими зарядженими вежами, його спопелить грозовим ударом.

— От значить як… — протягнула я. — А в інших як із магією?

— Не перебивай, я все розповім по порядку. Хоч і не розумію, для чого це. Невже ти не знала цього?

— Сам бачиш, у мене жахлива амнезія, — театрально зітхнула із сумом. — І я володію непогано магією, ношу обладунки людей. От і хочу нарешті з'ясувати для себе власну приналежність. Бо щось не підходжу за описом до жодного народу.

— Так, щодо цього з тобою виходить повна нісенітниця. — Задумливо сказав Дарілей, а тоді продовжив розповідати, змінивши тон: — Отже, елементалі — це, можна сказати, втілення самої магії природи, її стихій. Їхня магія найдосконаліша та найсильніша з-поміж усіх, бо її підживлює сама природа. Та про них уже не чути багато років. Після Великої війни вони не полишають своїх земель. Не відповідають на жодні заклики, навіть не з'являються на Велику раду правителів. Кордони їхнього королівства надійно закриті. Тому ніхто точно не знає, що з ними сталося. Більшість припускає, що вони настільки заглибилися в медитацію, що повністю злилися з природою…