18 палацові інтриги

Сонце вже почало сходити на обрії, кидаючи м’яке золоте світло на поріг дому. Речі були спаковані, але всередині мене панувала неясність, а суцільний клубок — напруга, тривога й марні спроби не показати це зовні.

Мама стояла внизу сходів, батько тримався поруч неї, незвично мовчазний, спостережливий, але з тією особливою твердістю, яку він завжди виявляв, коли доводилось відпускати.

— Ви не мусите так поспішати, — сказала мама з натягнутою усмішкою. — Може, хоч ще день… ніч?

— Не можемо, — я м’яко відповіла, підходячи ближче. — Ми ж обговорювали це. Лист від короля не терпить зволікань. Краще не змушувати чекати.

— Але ж ти щойно повернулась… — у її голосі ледь вловимий надлом, хоч вона хоробро трималася. — Ми знову не встигли…

— Я обіцяю — повернусь, — прошепотіла, обіймаючи її. — Цього разу — обов’язково. Зовсім скоро.

— То він… — батько озвався тихо, дивлячись на Калдена, — справді вшановує?

Я кивнула. Лише частково сказавши правду:

— Нагороджує почесним титулом. «Золотий лицар  світла». За службу короні.

— Хіба того, що ти вже зробила, замало? — батько стисло підвів брови, погляд у нього став пронизливим. — Він уже отримав від тебе більше, ніж заслужив. Ти й так ризикуючи життям, захищаєш жителів від навали тіней. А тепер що?

— Я знатиму, коли зупинитись, — прошепотіла я. І хоча сказала лише частину, батько почув усе.

Мама стишено зітхнула, поправляючи пасмо мого волосся.

— Тримайся подалі від інтриг, доню.

Я притулилася щокою до її долоні наостанок і, зітхнувши, обернулась до Калдена. Він тримався віддалік, даючи простір, але підійшов, коли я кивнула. Потис батькові руку — міцно, з повагою. Той відповів тим самим.

— Бережи її, — сказав батько просто. Без погроз, без ритуальних фраз.

— Завжди, — відповів Калден. І це прозвучало сильніше за присягу.

Я ще раз обійняла матір. Батько провів нас до воріт, і вже там я зупинилась, на мить затримавши погляд на рідному подвір’ї. Тут усе здавалося таким мирним, простим… але я вже не належала цьому спокою.

— До зустрічі, — мовила я так тихо, ніби боялась, що сказане не справдиться.

І, не озираючись, ступила за межу двору. Там, попереду, нас уже чекала дорога — і король Мейру, і все, що він приховував під маскою ввічливості.

Місто зустріло нас гулом, що не вщухав ні на мить. Золоті шпилі столиці сяяли у променях ранкового сонця, а вулички довкола палацу вже заповнились — ароматом свіжого хліба, гомоном містян і брязкотом зброї з тренувального подвір’я. І все це — ніби окремий світ, повністю відокремлений від поселення, звідки ми вирушили лише на світанку.

(Розкішний королівський палац Мейру)

Коли ми з Калденом ступили на внутрішній двір палацу, нас зустріли одразу. Охоронці впізнали мене — і, судячи з усього, ще здалеку передали звістку. Нам навіть не довелось чекати — король прийняв нас одразу.

Його Величність стояв, обернений до високих аркових вікон, споглядаючи місто з висоти. Коли ми зайшли до зали, він обернувся, обличчя його було нейтральним, вуста — складені в спокійну усмішку, очі — вичікувальні.

— Леді Сеймарін, — мовив він, голос м’який і вишліфований досвідом багатьох років правління. — Отже, ви все ж відповіли на мій заклик. Я радий бачити, що з вами все гаразд.

— Ваша Величносте, — я вклонилась. — Дякую за запрошення.

Його погляд ковзнув далі — на Калдена. Він не здивувався, але в очах спалахнула тонка іскра зацікавлення.

— Лорд Калден. Рідко можна побачити вас у цих стінах. Ви знову супроводжуєте леді Сеймарін?

Калден кивнув — рівно, без жодної зайвої нотки:

— Так, Ваша Величносте. У нас спільна справа, яку я маю допомогти їй завершити.

Король мовчки кивнув, приймаючи відповідь. Але щось у тому кивку було… надто тривале. Надто обдумане. Як коли гравець переглядає фігуру супротивника, що раптово опинилась на важливій клітинці.

— Зрозуміло, — мовив він. — У такому разі я дозволяю вам бути присутнім на церемонії. Хоча… — усмішка стала дещо тоншою, — зазвичай це подія для обраних. Та ви — виняток.

— Я ціную цю честь, — відповів Калден спокійно.

Король лиш трохи нахилив голову. Він більше нічого не сказав про моє зникнення. Жодної згадки, жодного натяку невдоволення — і це насторожувало більше, ніж якби він розгнівався.

— Церемонія відбудеться завтра, на заході сонця. — Його голос залишався ввічливим, майже теплим. — Сьогодні вам обом виділено покої для відпочинку. І… — він зробив крок ближче, — дозвольте мені особисто висловити вдячність. За все, що ви зробили, леді Сеймарін.

Я кивнула, всередині відчуваючи незрозуміле: ніби ця фраза — не подяка, а пастка, сплетена з м’яких слів.

— Я вдячна за таку честь, Ваша Величносте, — відповіла я.

Король велично кивнув, а тоді відвернувся, знову поглянувши у вікно.

— Тепер ідіть. Відпочиньте. Ви прибули вчасно — і вже завтра на вас чекає важливий день.

Ми з Калденом вклонились і вийшли. Лише коли двері зачинились за нашими спинами, я обернулась до нього і тихо прошепотіла:

— Він щось готує. Я це відчула. Це буде не просто церемонія присвоєння титулу...

Калден кивнув:

— Я теж так думаю. Але ми ще не зробили свої ходи. І не все в його руках.

День тягнувся, наче застиглий простір між подихами: ні початку, ні завершення, лише напруга, що не розсіюється.

Ми з Калденом майже не виходили з виділених покоїв, вирішили не привертати непотрібної, зайвої уваги до себе. Слуги приносили легку їжу, кілька разів навідувався королівський гонець, уточнюючи час церемонії. Але відповіді — справжні, чіткі — так і не пролунали. Тільки тиша, обгорнута в чемність.

Я не могла знайти собі місця. Щоразу, коли замикалась у собі бодай на хвилину, одразу згадувала вираз обличчя короля. Його вичікування. Його мовчання.

«Він щось готує» — ця думка стукала в голову кожні кілька хвилин, немов маятник годинника, що відраховував час до чогось невідворотного.