17 лист

Я втретє міряла кімнату від вікна до дверей. Підлога під ногами пекла — така ж гаряча, як і думки в голові.

Куди подівся цей самовпевнений, мовчазний лорд гірських драконів, який спершу кидає бомбу в середину родинного сніданку, а потім зникає, немов нічого не сталося?

— Як він смів?.. — пробурмотіла я собі під ніс, зупинившись перед дзеркалом. — Як смів не попередити? Не хоче більше чекати — чудово. Але хоч би слово кинув перед тим, як влаштовувати офіційне звернення до батька. Ну хоч натяк, хоч щось… Щоб я мала шанс його придушити перед цим.

Я обперлася об підвіконня і подивилася у садок перед домом, де поволі хитались дерева. Ніде жодної ознаки того, що він повернувся.

Що це взагалі було? Чому саме тепер? А як же: «Я чекатиму стільки, скільки тобі потрібно...»

Розмова з батьками пройшла на диво м’яко — значно краще, ніж я очікувала. І все ж… Мені б радіти, видихнути… Але кожна клітина тіла — мов натягнута струна.

— Демон забирай, Калдене! Де ти досі ходиш?! — запитала я в порожнечі кімнати, знову почавши нервово крокувати. — Заварив кашу — розгреби її. Чи це тепер моя робота?

Я зупинилась різко, схрестивши руки на грудях. Усередині клубився цілий буревій.

Так. Я кохаю його. І так — впустила в серце ближче, ніж будь-кого. Саме тому зараз так страшно? Невже він думає, що я настільки… готова.

Настільки спокійна й врівноважена, щоб одразу починати говорити про шлюб, коли над нами нависають цілі імперські конфлікти, коли Ілларіон ще дихає нам у спину, а його батько ще й досі вважає мене інтриганткою, яка звабила сина?

Я сперлася плечем об стіну, вдивляючись у дерев’яні балки на стелі.

— Якщо він зараз з’явиться, я… я йому все скажу. Все. Як є.

Але поки що — тиша.

І я залишаюсь сама, наодинці зі своїм сум’яттям, роздратуванням і… глибоко прихованим страхом.

Я не витримала.

Кімната задихалась разом зі мною — стіни здавались надто тісними, повітря надто густим. Кожна секунда чекання розривала нерви. І якщо я залишуся тут ще хоч мить — точно щось розтрощу.

Різко натягнула плащ, навіть не поправляючи зачіску, і рушила до виходу. Не намагаючись виглядати спокійно — мені було байдуже. Головне — подалі звідси. Подалі від напруженої тиші, від натяків, від спогадів про його погляд, коли він просив моєї руки.

Ну хто так робить?!

На порозі мене зупинив голос:

— Аміро? — Матінка стояла біля клумби, тримаючи кошик із травами. — Куди це ти в такому вигляді?

Я зупинилась, примружившись від сонця, й спробувала приклеїти на обличчя щось схоже на посмішку.

— Просто прогулятися, — видихнула. — Все добре.

— Ти… певна? — В її голосі була м’яка тривога. — Бо маєш знервований вигляд, м'яко кажучи.

— Я… все гаразд, мамо. Справді. Просто хочеться пройтися. Свіжого повітря й тиші. — Я вже відступала назад, ніби це могло зменшити силу її погляду. — Я ненадовго.

І не чекаючи відповіді, розвернулась і майже побігла стежкою вниз, у напрямку до околиці.

Мені було байдуже, що це виглядало як втеча. Бо це й була втеча. Втеча від усього — від розмов, рішень, сподівань. Від нього.

Я йшла швидко, потім перейшла на біг, петляючи між дерев, поки не залишила за спиною останні домівки Осари. Вітер бив у щоки, щипав очі, приглушував усе, крім власного дихання.

Тільки б добігти до гір. Тільки б кудись подітись. Втекти, заховатися від реальності.

Зупинилась аж тоді, коли стежка вивела мене на порожній виступ над долиною. Тут уже починались передгір’я. Тихо. Просторо. І досить далеко, аби не чути голосів.

Я сперлася руками на коліна, намагаючись упоратися із диханням, з серцебиттям, з цілою зливою емоцій, яка виривалась назовні.

— Як він міг… — прошепотіла я злісно. — Як він тільки міг!

— Я міг, бо більше не хочу ховатись. — Голос пролунав ззаду, глибокий, знайомий. Спокійний, з ледь вловимою ніжністю.

Я різко обернулась. Калден стояв за кілька кроків, ніби виріс з повітря. Плащ розвивався на вітрі, волосся розтріпане. Його очі вп’ялися в мої — уважні, але вже без тієї впевненості, з якою він кидав слова моєму батькові.

— Ти! — Я задихнулась від злості. — Ти… вирішив зникнути після своєї «героїчної заяви»?! А потім просто так з’явитися посеред гір, наче нічого не сталося?

— Я пішов, щоб не тиснути. Щоб дати тобі час.

— Ти мав поговорити зі мною перед тим, як ставити моїх батьків перед фактом! Щоб я була готова... Щоб хоч якось зорієнтувалася! — я махнула руками, втрачаючи контроль над собою. — Я ледве дихала там, Калдене! Це було… надто раптово!

— Але ж ти не сказала «ні», — тихо відповів він. — Ти не втекла від мене. Ти просто злякалась. І я розумію.

Я стиснула кулаки. Його розуміння було нестерпним. Бо, демон забирай, він знову мав рацію.

— Так, я злякалась. Бо я щойно почала розуміти, що можу тебе кохати. Я… тільки-но відкрилась. А ти вже хочеш, щоб я стала твоєю дружиною, щоб усе змінилось! А я ще не знаю, ким буду у твоєму світі. Чи взагалі зможу бути.

Калден мовчав кілька секунд. А потім повільно підійшов ближче. Обережно, неначе боявся, що я знову відступлю. Та я стояла, як вросла у землю.

— Ти не мусиш вирішувати все зараз, — сказав він. — Але я мусив сказати про свої наміри твоїм батькам. Бо якщо не сказати, воно буде висіти між нами. Ти й так знаєш, що наша доля вже вирішена. І я хочу бути з тобою по-справжньому.

Він торкнувся мого плеча — легко, ніби питаючи дозволу. Я не відсторонилась. Але й не відповіла. Дихала часто, нервово.

— Та демон тебе забери! — видихнула я, відштовхнувши його руку. — Так справи не роблять! Чому саме сьогодні?! Після того, як мої батьки застали нас удвох в ліжку?! Хай навіть одягненими — це ж не має значення! Ти взагалі розумієш, що ти зробив?! І як це виглядало?!

— Я…

— І не починай! — перебила я. — Я ледве наважилась прийняти власні почуття. І так, у мене проявилась печатка істинної пари, але ти не мав права отак просто… без попередження… ти ж обіцяв зачекати... — мій голос зірвався.