16 дім, милий дім

Вітер з океану бив мені в обличчя, солоний, вільний, свіжий. Я стояла на самому краю кам’янистого берега, вдивляючись у нескінченну даль, де хвилі зливались із небом, і там, за лінією обрію, чекала невідомість. Шум прибою заспокоював, але не міг заглушити гул думок у голові.

Позаду я почула знайомі кроки. Калден ішов повільно, обережно, ніби не хотів порушити мого спокою.

— Уже майже вечір, — сказав він, зупинившись поруч. — Тобі не здається, що варто перечекати ніч, а тоді, як планували раніше, вирушити завтра? Ми могли б залишитись у затишному трактирі у місті. Відпочити. Прийти до тями після… усього.

Я не відповіла одразу. Очі ще були прикуті до горизонту.

— Хочу вирушити зараз, — нарешті мовила я. — Що довше ми тут — то важче дихати.

— Я розумію, — тихо сказав він. — Але ж ти виснажена. Цей переліт над океаном — не прогулянка. Я не хочу, щоб ти знепритомніла в мене на спині десь над штормовими хмарами.

Я нарешті глянула на нього. Калден був спокійний, як завжди, але в очах блищала тривога.

— Я вже стільки разів мала зламатися, що дивно, як досі стою. Але, мабуть, не вийде в мене бути «крихкою» навіть із твоєї люб’язної згоди.

— Я це знаю. — Він наблизився на крок. — Але сила — це не завжди про те, щоб летіти крізь бурю, не озираючись. Іноді вона — в тому, щоб дати собі право на перепочинок, на зцілення, на...

— Досить! — різко перебила Калдена. — Годі марно гаяти час, якого в нас і так обмаль.

А тоді втомлено зітхнула й заспокоївши роздратування, відповіла вже тихіше:

— Я не хочу відпочивати тут. Це місце… воно тягне вниз. Я маю вирватись. Інакше втону в ньому.

Калден кивнув — повільно, із розумінням.

— Тоді дозволь запропонувати інше, — мовив він. — Не летіти одразу в мої землі. Не кидатись в саму пащу небезпеки, змученими й розбитими. А спершу — в Осару. До твоїх. Додому. Хоч на день, на ніч. Щоб дихнути по-справжньому. Почути не лише бурю всередині, а й… затишок.

Моє серце стислося.

— В Осару… — прошепотіла я, ніби пробуючи це слово на смак. — Здається, я не була там уже цілу вічність, але насправді минуло зовсім мало часу. Скільки ж усього встигло трапитись… Та, гадаю, варто все владнати, перш ніж повертатись додому.

Калден торкнувся моєї руки.

— Але там твої батьки. І щоб упоратися з роллю «спасительки світу», тобі зараз потрібно відновитись, і мені здається, єдине місце, де ти зможеш зробити це — твій рідний дім.

Я мовчала. У грудях ворушилось щось трепетне. Думка про дім колола спогадами, але… чи варто?

— Добре, — сказала я нарешті. — Ми полетимо в Осару. Перепочинемо. А потім — до твого батька. До трону. І всього, що чекає там.

Калден усміхнувся. Не переможно, а тихо — з полегшенням. І вже за мить обережно обійняв мене за плечі, щоб притягнути ближче.

— Ти не уявляєш, яка це розумна й сильна думка, — прошепотів він.

— І цілком моя, — підняла я брову.

— Як і я, — відповів він, і в його голосі не було жодного сумніву.

Небо над океаном повільно темніло, коли ми вдвох піднялися у повітря. Під нами ще грали сріблом спокійні хвилі, та попереду вже здіймались білі гребені бурі, клубочились важкі хмари й котився глухий грім. На обрії — Торден. Осара. Дім.

А за спиною — полум’я і буря. Але ми прилетимо до земель не з порожніми руками й втомленим серцем. А з любов’ю, що встигла визріти на вітрі. І з силою, яку несе тільки той, хто знає, заради чого бореться.

Коли ми наблизились до межі шторму, я злетіла зі спини Калдена й пірнула в зеленкуваті, щільні хмари, щоби привітатися з Торденом.

Одразу відчула знайому пульсацію в грудях — теплий поштовх енергії, мов лагідний дотик долоні. Його відповідь.

— Тордене, ще трохи: всього кілька днів — і ти віднайдеш рівновагу. Спокій, якого так довго шукав. Нарешті станеш тим, ким був покликаний стати: силою, що дарує життя, а не несе руйнацію та смерть.

Гуркіт грому прокотився штормом, мов далека згода.

«Я поневірявся століттями без цілі. Що для мене ще кілька днів?»

— Я зроблю все можливе, щоб якнайшвидше домовитися з королем земель, де зберігаються поклади драгоміту, — відповіла я з рішучістю.

Його вдячність торкнулася мене хвилею енергії — теплою, обнадійливою. Вона зміцнила мою волю й на мить розвіяла втому.

Не можна більше змушувати його чекати. Створений з полум’я війни, із люті й болю, він занадто довго існував без мети. Настав час дати йому вибір. Дати сенс.

З цими думками я виринула з хмар, обвела поглядом небо й знайшла Калдена. Плавним рухом підлетіла до нього, повертаючись у наш спільний політ.

Попереду нас чекав довгий, виснажливий шлях через океан.

Політ виявився важчим, ніж ми очікували. Калден мене запевняв, що тримається, що не потребує моєї допомоги з відновлення сил. Але я відчувала, як магія швидко покидає його і накопичується свинцева втома. 

Калден тримався, майже увесь час мовчки, зосереджено, не дозволяючи собі ні секунди слабкості. Його крила розтинали повітря з тією ж рішучістю, з якою він ішов у бій.

Я ж не мала достатньо сил, щоб так само ефективно відновлювати його енергію, як дорогою до Андали. Але не зупинялась, навіть попри протести Калдена — докладала всього, на що була здатна: передавала навіть крихти сили, що могла взяти зараз із Торденової магії, підсилювала зв’язок, ловила кожен сплеск його виснаження, щоб хоч трохи полегшити.

Коли ми нарешті досягли берега, Калден приземлився, щойно під нами з’явилась тверда земля. Він був знесилений, спітнілий, з темними колами під очима… Але перше, що зробив — кинувся до мене.

— Ти в порядку? — його голос хрипів від втоми, але в очах була лише тривога за мене. — Не варто було так себе мучити...

Я кивнула, хоча ноги підкошувались, а пульс глухо відлунював у скронях. Виснаження після подій в Андалі й довгий переліт добряче далися взнаки.

— Мені… теж було важко, визнаю, — прошепотіла я, — але я хвилювалась за тебе. Я не могла інакше. Якби не підтримувала тебе в польоті, ти б просто не дотягнув. Я відчувала це.