14 День, якого не було в планах

Я вийшла із зали, і щойно двері зачинились за моєю спиною, в ногах наче щось обірвалося. Світ захитався, немов раптом зникла опора. У грудях защеміло, серце стислося. Я похитнулась, і ноги підкосились — тіло більше не слухалось, виснажене не лише боротьбою, а й загрозою смерті, що підійшла занадто близько.

Калден встиг. Його руки міцно і ніжно підхопили мене, притисли до грудей. Без жодного слова він поніс мене крізь холодні коридори палацу, далі — до нашого тимчасового житла: кімнати в трактирі на розі, з вікнами, що виходили на місто, залите світлом факелів і тінню далекого шторму.

Мені було трохи ніяково — я не звикла бути слабкою. Хотіла сказати, що можу й сама… але це було б брехнею. Сил більше не залишилось. А ще — в його обіймах було спокійно.

Його запах — дим, метал і щось рідне, знайоме — пронизував усі захисні шари, які я вибудовувала між собою й світом.

— Я несу тебе не тому, що ти слабка, — тихо промовив він, наче почув мої думки. — А тому, що турбуюсь. Бо можу. Бо мушу. Ти — моя обраниця. Моя істинна пара. І хоч як би ти опиралась… це вже сталося.

Це прозвучало не як вимога, а як правда, сказана вголос. І саме тому — так боляче. Він бачив те, чого я не хотіла визнавати в собі. І раптом стало страшно не тому, що могли вбити, а тому, що моя смерть знищила б Калдена.

Я заплющила очі. Його голос був теплим, але у ньому було щось глибше — мов давня обітниця. Я відчула, як під одягом злегка запульсувала печатка — та сама, що з’явилась, коли наші сили переплелись. Символ того, чого вже не можна відвернути. Чого не можна заперечити.

Я прийняла його. Навіть якщо ще боялась цих почуттів. Навіть якщо досі хотіла тримати відстань, щоб не втратити себе. Але істина не питає дозволу. Вона просто є.

— Я знаю, — прошепотіла я. — Я відчуваю це. І… більше не заперечую.

Мовчання між нами не було порожнечею — воно було наповнене дотиком, диханням, цим дивним спокоєм, що межує з покорою. Я здалась — не йому, а цій правді, що завжди жила в мені.

Він не відповів — лише міцніше притис мене до себе. Серце його билося рівно і впевнено, як далекий гул грому.

Він ніс мене дбайливо, ніби я була не просто виснаженою дівчиною, а чимось крихким і неосяжно цінним. Його кроки лунали рівно й глухо, як удари серця, і в тиші коридорів кожен мій подих здавався надто гучним. Я мовчала — не хотіла порушити ту дивну мить, коли він був просто поруч.

— Я… ледве витримав, — раптом прошепотів він, не відриваючи погляду від шляху перед собою. — Коли відчув, що ти в небезпеці. Ти не уявляєш, що це було — ця миттєва тиша між ударами серця, ця паніка, коли твоє світло затремтіло й мало не згасло.

Я здригнулася в його обіймах. Його голос був напружений, зламаний. Неначе він і досі живе тією миттю, коли думав, що втратив мене.

— Ніколи більше, чуєш? — Він зупинився, глянув на мене зверху, очі його палали темною рішучістю. — Я більше ніколи не дозволю тобі йти на подібне самій. Я не витримаю вдруге.

— Калден… — я намагалася знайти слова, але в горлі стояв клубок. Замість слів — лише слабкий видих.

Він знову рушив. Ми увійшли в знайому кімнату — тиху, затишну, майже домашню. Двері зачинились за ним, і він обережно поклав мене на ліжко, ніби боявся зламати. Сів поруч, не відпускаючи моєї руки.

— Ти маєш перепочити, — сказав він тихо. — Все, що сталося: зрада, спроба вбивства, Рада, на якій ти кинула виклик їм усім… Це забагато. Навіть для тебе.

Я сіла, зібравши сили, й одразу відчула, як паморочиться голова. Але відкинула це — я не могла дозволити собі слабкість. Не зараз.

— У мене немає часу на відпочинок, — твердо сказала я. — Час іде, і я знаю, як швидко відновити сили. Я використаю магію — і ми зможемо рушати вже цієї ночі. Ми не можемо гаяти жодної миті, ти сам це знаєш.

Та Калден не відвів погляду. Навпаки — став ще серйознішим. Його рука торкнулась мого обличчя, пальці провели лінію від щоки до підборіддя, ніжно, майже несміливо, але з силою, що не потребувала дозволу.

— Ти не з металу. І не з каменю. Ти — жива. І навіть найсильнішій душі потрібна мить спокою, перш ніж кинутись у нову битву.

— Але я можу...

— Ти можеш. Але чи маєш? — перебив він. Його голос був спокійним, але твердим, як скеля. — Ти не просто втомлена. Ти виснажена. Це видно по твоїх очах, по тому, як ти дихаєш. По тому, як твоє тіло тремтить, хоч ти намагаєшся це приховати.

Я мовчала. Бо він мав рацію. І в цій тиші я раптом відчула, як напруга повільно розчиняється. Як тепло від його долоні починає проникати крізь шкіру, крізь захист, крізь страхи.

— Просто… залишайся тут. Зі мною. Зараз не треба нічого вирішувати. Ти маєш право просто дихати. Просто бути.

Його слова обгорнули мене мов ковдра — затишна, неочікувано м’яка. Я відкинулась на подушки. Вперше за багато днів мені не хотілося сперечатись.

— Лише на трохи, — прошепотіла я, заплющуючи очі. — Лише на кілька хвилин.

— Лише кілька хвилин… — він хмикнув. — Якщо це твій спосіб торгуватись, то знай: я завжди виграю такі угоди.

І я відчула, як його рука лишилась у моїй. Тепла, надійна. Справжня.

За вікном гуркотів грім, та в мені нарешті стало тихо.

Прокидаюсь не відразу — спершу вловлюю лише тепло. Воно огортає мене з усіх боків, заспокоює, наче хвиля м’якого світла, що проривається крізь ранкову темряву. Повітря в кімнаті прохолодне, але мене тримає щось тепліше за плед — сильна рука, покладена обережно, майже невимушено, на мою талію.

Я лежу спиною до нього, і дихання Калдена торкається мого волосся. Рівне, глибоке… Він спить. Притулився до мене так близько, ніби боїться втратити.

Я ще не ворушусь. Просто слухаю. Вбираю тишу, відчуваю вагу його руки, його присутність, таку несподівано ніжну. Хто б міг подумати, що він — той, хто горить у бою, керує арміями і кидає виклики найнебезпечнішим ворогам — може бути таким… тихим, ніжним поруч зі мною.

Його пальці ледь-ледь рухаються, ніби він не зовсім усвідомлено гладить мою шкіру крізь тонку тканину сорочки. Я не можу втримати подих, він мимоволі виривається — занадто глибокий, занадто живий.