13 суд і вирок

Ми з Калденом ішли пліч-о-пліч, оточені вартовими, мов двоє злочинців, а не союзників. Попереду — Елуван і Німрен, мов провісники вироку. Коридор вів до зали Ради — місця, де вирішуватиметься не лише моя доля, а й доля цього світу.

Лишалося дочекатися прибуття правителів людей, друїдів та елементалів — і тоді розпочнеться нове протистояння. Я — проти брехні й підступів Німрена.

Ця хвилина тиші — як ковток повітря перед бурею. Я мала зібрати сили. Усе, що залишилося. А Німрен, певно, вже сплітав павутиння слів, аби виставити мене ворогом, а себе — нещасною жертвою.

Калден стояв поруч, як тінь, невидимий щит. Його рука ледь помітно підтримувала мене — щоб не впасти. Щоб вистояти.

Коли всі зібралися, у залі запанувала гнітюча тиша. Чіпкі погляди — на мене й Калдена — пропалювали наскрізь. Тепер присутніх стало ще більше: за спинами кожного правителя стояв представник і кілька вартових. Лише леді Лорелея, як завжди, була сама — ледь усміхнена, незворушна.

Я зібралася з духом і заговорила:

— Гадаю, мені варто наново вам представитися. І не тільки мені.

— Та як ти смієш говорити після того, що трапилося?! — спалахнув гнівом Німрен. — Ти недостойна навіть дихати повітрям у цій залі! А ще й наважилася заговорити першою?!

Я витримала його крик. Не можна піддаватися на провокації. Подивилася прямо на нього і відповіла рівно, без тіні страху:

— Я говоритиму тоді, коли буде потрібно. І ти, Німрене, мене не змусиш мовчати. Я маю право говорити. А вам усім — обов’язок почути.

Німрен знову рвонувся вперед — хотів викрикнути щось гостре, різке, образливе. Але леді Лорелея, не зрушуючись з місця, здійняла долоню. Ледь помітний жест — і він завмер, розлючений, але змушений вгамуватися.

З силою елементів доводилося рахуватися навіть йому.

— Їй надано слово, — спокійно мовила Лорелея, не підвищуючи голосу. — І нам усім потрібно її вислухати. Щонайменше.

Її погляд ковзнув залом, і навіть найбільш похмурі обличчя змінилися — хтось опустив очі, хтось відступив крок назад, вартові за спинами напружено завмерли.

Я вдячно кивнула Лорелеї. Тільки вона одна й досі залишалася прихильною до мене.

Мій голос звучав чітко, хоч усередині пульсувало виснаження:

— Дякую. Те, що сталося, — не напад, не зрада і не змова. Це була спроба врятувати вас усіх від ворога, про якого ви навіть не підозрювали.

Я зробила крок уперед. Слабкість у ногах відгукнулася болем у грудях, але я трималася. Погляди знову вп’ялися в мене, як леза. Я заплющила очі — на мить, коротшу за подих. Щоб зібратися.

Зараз або ніколи. Це не тільки про мене. Ніхто не скаже правду замість мене. І я змушу їх почути. Вони мають знати, що світ змінюється — і їм доведеться змінитися разом із ним.

Я відкрила очі. Голос мій був рівний, трохи глухий від утоми, але твердий:

— Ім’я мого супутника — Калден Дарксайд, Лорд Гірських Драконів.

У залі зашурхотіло. Погляди — спочатку здивовані, потім напружені — вп’ялися в нас обох.

— Невже це правда?.. Він дійсно дракон?.. — почулося з різних кутків схвильоване перешіптування.

Я дочекалася тиші, тоді впевнено продовжила:

— Як я вже попереджала, світ значно більший, ніж ви уявляєте. Він не обмежується землями Андали. За океаном — інші народи, інші культури. Вони існують. Вони живуть. А ви про них навіть не здогадувалися. Або забули — ці знання стерлися з часом за стільки років вашої ізоляції.

Правителі напружено слухали мене, не проронивши й слова.

Я випросталася, приклала кулак до серця, як учив батько, і гордо представилася:

— Я — Сеймарін з роду Сантрі, підкорювачів блискавки. Мій батько — князь Дейвін із роду Сантрі, підкорювачів блискавки, — я поглянула на мага, тоді перевела свій погляд на короля ельфів, — моя матір — Тенорія з благородного роду Лемар, що походить від королівського. Я маг за кров'ю батька, ельф за кров'ю матері.

— Ти сама визнала! — переможно вигукнув Німрен. — Це і є твоя правда? Напівкровка, що вважає себе обраною?

Похмурі погляди вп’ялися в мене. Елуван промовив повільно:

— То ти напівкровка… і твоя батьківщина все ж землі Андали. Я пригадую рід Лемар… і що з ним трапилося. Це було десь років із двадцять тому…

— Моя батьківщина — землі Мейру, — заперечила я різко. — Я народилася в морі, дорогою до тих берегів. Андала — не мій дім. І не буде. Моїх батьків тут засудили до страти лише за те, що вони посміли покохати всупереч старим законам.

— Наші закони існують не просто так, — втрутився Лімал.

— Завдяки їм Андала досі тримається, — додав Асфер. — Без них був би хаос.

Як мені змусити їх зрозуміти, що далі так жити не можна? Що, тримаючись за минуле, вони тягнуть свої землі у прірву?

Глухі до змін. Вони вхопилися за минуле, мов корабель за якір, що давно не тримає на плаву, а лише тягне на дно.

— За межами цих стін світ іде вперед, — я обвела холодним поглядом залу. — Народи, що колись воювали, навчаються довіряти одне одному. Вони не забули минуле — але не живуть у ньому. А тут досі карають за змішані роди, як за злочин.

— Ось кого ви хочете назвати рятівницею? — з презирством кинув Німрен. — Напівкровка з маячнею про інші світи! Їй не місце в цій залі! Їй слід бути вдячною, що її досі не стратили. Прямо тут!

Я відчула, як позаду мене напружився Калден — готовий кинутися на кожного, хто тільки подумає про загрозу мені.

— У пророцтві елементалів сказано, що вона поведе нас до змін, — спокійно, майже повчально відказала Лорелея. — Зміни завжди лякають. Але якщо ми не змінимося — ми загинемо. Та ми відійшли від теми нашої ради.

— Саме так! — вихопив Німрен. — Вона щойно намагалася вбити мене! Я дивом вижив! І ви бачите, до чого призводять ці заборонені союзи?!

Повітря в залі стало густим.

— Німрене, — холодно озвалася я, — здається, ти маєш погану пам’ять. Бо це ти намагався вбити мене. — Я обернулася до всіх: — Німрен хотів би, щоб ви бачили в мені загрозу, але насправді все зовсім навпаки.