15 Від'їзд

Повернувшись до трактиру після невдалої прогулянки, я сиділа за столом і розглядала карту світу, яку дав мені Калден.

На ній були не лише землі Андали, а й території драконів, Мейру та інші далекі острови, відомі драконам.

Який же величезний цей світ… Та чи готові до нього жителі Андали? Адже коли мені вдасться прибрати шторм, перед ними відкриється шлях туди. Але чи можна бути готовими до такого після стількох років ізоляції? Сподіваюся, вони впораються.

Перед землями Андали на карті було позначено й Великий Вічний Шторм — його обриси лишалися нечіткими. Це й не дивно: стихія жива й рухома. Здебільшого він тримається поблизу узбережжя, але варто йому схотіти — і його межі змінюються. Я бачила це на власні очі.

Я сиділа, зосереджено вдивляючись у карту, і машинально постукувала пальцем у самісінький центр бурі.

Зі штормом час уже щось вирішувати. Досить марнувати дні на відпочинок, прогулянки й інші дрібниці.

Я перевела погляд на Калдена. Він сидів навпроти, розслаблено відкинувшись на спинку стільця, й вдивлявся в сіре небо за вікном. Світло м’яко пробивалося крізь штори й падало на його обличчя, виразніше окреслюючи кожну рису.

Я згорнула карту, обережно відсунула її вбік і першою заговорила:

— Завтра вирушаємо. І більше ніяких відмовок, — я поглянула на нього суворо. — Наступна зупинка — твої землі. Ми повертаємося у гірський край драконів. До твого батька.

Він трохи підвів брову.

— До мого батька? — перепитав, і в голосі промайнуло щось тривожне.

— Саме так, — я подивилась йому прямо в очі. — Нам потрібно з ним поговорити.

Калден мовчав, ніби обмірковував десятки варіантів, як це може піти не так.

Я продовжила:

— Я не можу просто прийти й почати відновлювати магію земель, не домовившись із тими, кому вони належать. Я можу багато — але тільки з дозволу. Інакше це буде неправильно.

Він нахмурився й поклав руки на стіл, переплівши пальці у замок.

— Ти думаєш, мій батько вислухає?

— Думаю, він буде змушений. Не через тебе — через те, що в мене є те, що потрібно йому. Так само, як і на Раді правителів Андали: я не йду просити, я йду запропонувати. Гадаю, він чудово знає, що часи змінюються. І якщо він дотримуватися старих поглядів — народ драконів вимре.

Я важко зітхнула й відхилилася назад. Розумію: розмова буде непростою. Дракони — найсильніші створіння цього світу, а він — їхній правитель. Він не звик слухати когось, тим більше слабших за себе. А я ж не шукаю милостині — я маю силу, якою він не володіє. Але чи захоче він мене почути?

— До того ж, гадаю, потрібно буде попередити всіх мешканців про те, що я збираюся зробити. Навряд чи вони захочуть слухати мене — чужинку, яка не з їхнього роду й крові. Тому саме їхній правитель мусить сказати про це. Можливо, їм навіть доведеться тимчасово залишити свої землі, поки Торден зливатиметься із драгомітом.

Калден нахмурився, замислившись над моїми словами. А я продовжила пояснювати далі:

— Я не зможу гарантувати безпеку жителів, коли він прийде до земель драконів. Він — могутня стихія, і я не здатна його контролювати. Я можу тільки те, що він дозволяє мені. Він навіть тебе сприймає з насторогою, і то лише завдяки мені. Він визнає лиш мене. Торден відчув зв’язок із драгомітом, але як він поведе себе, доки наповнюватиме камені магією — невідомо. У цей момент будь-що може піти не за планом.

Калден нахилив голову, ковзнув поглядом по моїх рисах.

— Ти говориш, наче вже все вирішила.

— А хіба є інший якийсь можливий варіант? — хмикнула у відповідь. — Це потрібно Тордену. Це потрібно народу драконів. Це потрібно Андалі. Це єдиний шанс для всіх нас. Але я не зроблю цього без розмови. Без того, щоб усе назвати своїми іменами.

Він трохи посміхнувся — швидко, ледь помітно.

— Ти говориш про імперії, а я все ще уявляю, як мій батько зустріне тебе в тронному залі.

Я відповіла тим самим напівусміхом:

— Це вже твоя частина роботи. Я й так героїчно витримала одну аудієнцію сам на сам. Двох мої нерви точно не переживуть.

— А мої нерви, бач, чомусь ніхто не жаліє, — ображено буркнув у відповідь. — Хоча, певен, ти й це запишеш у графу «моя частина роботи».

Він нарешті повністю розслабився в кріслі, глянув у вікно:

— Отже, ми повертаємось, — мовив з ледь вловимим чи то сумом, чи то тривогою в голосі. — До печер, до туманів, до старого дракона на троні. І до зруйнованої магії, яку ти зможеш воскресити.

— Саме так. — Я глянула на нього прищурено. — І це буде лише початок моїх героїчних спроб не втратити глузд у компанії драконів.

— У компанії драконів… — його голос став м’яко-насмішкуватим. — Тоді не дивуйся, якщо один із них почне спокушати тебе не до героїзму, а до чогось зовсім іншого.

Я навіть почервоніла від його надто прозорого натяку й уже готувалася відповісти новою шпилькою, та нашу витончену гру словами несподівано перервав обережний стукіт у двері.

Ми з Калденом переглянулись, я так і залишилась сидіти за столом. Він напружився, його рука лягла на руків'я меча. Калден швидко, але безшумно наблизився до дверей, готовий знищити будь-яку загрозу.

Хто б це міг бути? Я нікого не чекаю.

— Хто там? — обережно запитала, не зводячи погляду з Калдена.

— Дарілей. Мені потрібно побачити Аміру. Наодинці, — пролунав знайомий голос з-за дверей. Чіткий. Зовні спокійний, але з ледь помітним напруженням.

Калден глянув на двері, тоді — на мене, губи стиснулись у тонку лінію.

— Ти не мусиш, — сказав тихо, не відводячи погляду.

Я зітхнула. Серце стислося, але обличчя залишалось непроникним.

— Впусти його, — сказала рівно.

— Аміро… — Калден ще хотів щось сказати, але замовк, побачивши, як я підійшла ближче, повністю зібрана і спокійна. Тепер у мені не було розгубленості вчорашньої дівчини. Тільки холодна ясність.

Він відступив, відчиняючи двері.

Дарілей увійшов. Одягнений формально, як і личить принцу, але в його поставі відчувалась внутрішня тріщина. Погляд ковзнув по мені, потім — затримався на Калдені.