12 запрошення від правителя магів

Світло ранку проникало крізь щілини в шторах, малюючи на підлозі теплі смужки. Пахло димом від каміну, свіжим хлібом і якоюсь тривогою, що повисла у повітрі, невидима, але відчутна.

Я щойно вийшла з ванної, коли пролунав обережний стукіт у двері.

Калден уже був напоготові. Стояв біля порогу, мов охоронець. Рука — на руків’ї меча. Погляд — насторожений.

— Хто там? — його голос був тихий, але рішучий.

— Посланець від правителя магів Німрена з роду Фераіт, — пролунав голос з-за дверей.

Я миттєво насторожилася.

Я ж усе вже сказала на раді. Окреслила умови чітко. Остаточно. А Німрен ще й так невдоволено реагував на мене, а тепер прислав посланця... Навіщо?

Я мить вагалась, але потім зітхнула й кивнула Калдену:

— Нехай заходить.

Його щелепа ледь помітно сіпнулась. Він неохоче прибрав руку з меча, зробив крок убік, проте залишився в бойовій стійці — мов тінь, що ніколи не спить. Погляд гостро вп’явся в двері.

— Якщо він скаже щось підозріле — я буду тут, — тихо буркнув Калден, не зводячи очей з ручки.

Я кинула на нього погляд. Напружені плечі, зосереджений вираз обличчя, сухий тон. Усе його єство випромінювало настороженість і готовність захистити.

— Це всього лише посланець, — прошепотіла я, швидше заспокоюючи його, ніж себе.

— Від Німрена, — сухо уточнив Калден. — А значить, обережність ніколи не буде зайвою. Він не з тих, хто діє без прихованого наміру. Навіть я це вже встиг зрозуміти, побачивши його всього лиш раз.

Калден рвучко відчинив двері.

Посланець увійшов з витриманою грацією, ніби не очікував іншого, крім прийому. Він був високий, стрункий, із правильними, але різкими рисами обличчя. Волосся — русяве, зібране на потилиці у вузол, очі — холодні, сіро-сріблясті, з пильним, розумним поглядом. Темно-синій амулет із сріблястим обрамленням спадав із його плечей, підкреслюючи емблему дому Фераіт — срібну стрілу в колі полум'я. На пальці — перстень з рунічною печаткою мага.

Він уклонився ввічливо, але без надмірностей — настільки, щоб дотриматись формальності.

— Великий маг Німрен запрошує вас на аудієнцію, — промовив він рівним, нейтральним тоном. І, ледь зробивши паузу, додав, — він бажає поспілкуватися з вами наодинці.

Слова прозвучали чітко, але водночас — з натиском. Я відчула, як у повітрі згущується напруга.

Калден ступив трохи ближче, не демонстративно, але так, щоб за потреби миттєво опинитись між мною й ним.

— І чим викликана така… нагальна потреба в конфіденційності? — запитала я з насторогою, вловлюючи у поведінці посланця надмірну впевненість.

Погляд Калдена не полишав чоловіка ні на мить. Його рука знову лягла на руків’я меча, хоча цього разу — повільніше, мов натяк.

— На нараді Німрен не виявляв великого бажання мене слухати, — додала я, уважно стежачи за реакцією.

— Тоді була інша ситуація, — сухо відповів посланець. — Тепер — він переглянув позицію. І вважає, що діалог між вами може бути… корисним. Для обох сторін.

— Тільки не для тих, хто почує його, — з холодною іронією прокоментував Калден. — Вам, певно, зручно працювати в тіні.

Посланець не озирнувся на нього. Тільки зміряв мене пильним поглядом:

— Вирішувати вам.

Калден схрестив руки на грудях, злегка нахилившись до мене.

— Ти не зобов’язана йти, — прошепотів, уже спокійніше, низько й твердо. — Але якщо підеш — я буду поруч. Навіть якщо він вимагає "сам на сам".

Посланець, недочекавшись відповіді, не здивувався. Він мовив рівно:

— Маг очікуватиме вас у південному крилі вежі замку Ради — сьогодні, з настанням сутінок. Доступ буде відкрито лише для вас.

Після короткого, майже символічного поклону, він розвернувся і так само спокійно, неквапом, покинув кімнату. За ним тихо зачинилися двері.

У приміщенні повисла тиша, насичена недовірою та передчуттям чогось невидимого, але вагомого. Я довго мовчала, вглядаючись у двері, крізь які він щойно пішов.

— Сутінки, — повторила я тихо. — Час, коли все приховане здається ближчим.

Калден стояв поруч, його профіль був різко окреслений м’яким світлом з вікна. Він мовчав, не кваплячи мене з думками.

— Це може бути пастка, — промовив зрештою. Його голос був рівним, але з тієї рівності просочувалась зосереджена тривога. — А може, він просто хоче змінити умови, щоб ти погодилась на іншу плату. Без чужих вух і поглядів.

— Можливо, — погодилась я, стискаючи пальці. — А можливо, він знає щось, чого не сказав публічно. Щось важливе. І не хоче ділитись цим з іншими правителями. Тут між народами й досі прихована ворожнеча та недовіра.

— А можливо — просто хоче дізнатись, де ти вразлива, — сказав Калден, повернувшись до мене. Його голос був м’якішим, але не менш серйозним. — Такі як він не зустрічаються віч-на-віч без мети. А тим паче — без влади.

Я підійшла до вікна. Над містом тягнувся серпанок вранішнього туману, і десь там, за мурами, вже клекотало нове напруження, нові інтриги. Я це відчувала — шкірою, кров’ю, лезом інтуїції.

— Якщо я не піду — він сприйме це як слабкість. А якщо піду — це може бути ризик.

— Усе — ризик, — спокійно погодився Калден. — Але є один спосіб зменшити його. Не йди сама. Не заходь у тінь, якщо не бачиш виходу. І не забувай, хто ти тепер.

Я подивилась на нього. Його очі були темними, сповненими сили та мовчазної відданості.

— Я не забуду, — відповіла. — Але мені треба вирішити… чи вартий цей ризик того, щоб почути Німрена.

Калден мовчки кивнув. І залишився поряд, поки я зважувала всі «за» і «проти» — мовчазна фортеця, яка чекатиме стільки, скільки буде потрібно. І прийме будь-яке моє рішення. Без осуду.

Увесь день я провела в роздумах та сумнівах. Навіть не помітила як сонце стало хилитись до обрію.

Я мовчки стояла біля вікна, спостерігаючи, як світло поступово жовкне, готується згаснути до наступного дня. У думках зважувала кожен крок, кожну тінь можливих наслідків.

— Я піду, — промовила нарешті.