11 Моє минуле — і моє теперішнє

Всередині все зрушилось, мов після удару. Моя рішучість осипалась, мов крихкий лід під сонцем.

Його аметистові очі дивилися невідривно. Глибоко. Болісно. Наче просто в душу.

У тих очах вирувало стільки всього — біль, здивування, туга... Може, навіть радість. Я не могла сказати напевно. Не довіряла собі.

Спогади хлинули враз — його дотик, палкий поцілунок, жорстокі слова. Розставання.

Несвідомо торкнулась зап’ястя. Там, де колись був браслет — його дарунок.

Ні. Не зараз. Не тут.

Я не маю права на слабкість. Я вже не та наївна, розгублена дівчина, якою він мене знав.

Тепер я — інша. Я кидаю виклик монархам. Я вершителька рішень, не заручниця почуттів.

Емоції — розкіш, яку я не можу зараз собі дозволити.

Та як же я не подумала про те, що можу зустріти його тут? Звісно ж, він наслідний принц. Завжди при батькові на важливих зібраннях.

Я випросталась, зібрала всі уламки контролю — і одягнула маску незворушності.

— Вітаю вас, наслідний принце Дарілею, — мовила рівно. — Рада бачити в доброму здоров’ї.

Не чекаючи відповіді, рушила вперед — але він раптово схопив мене за руку.

— Аміро, постривай...

Рух — різкий, занадто особистий. Я сіпнулась, але вже за мить Калден був поруч. Він рвучко відвів його руку й став між нами, загородив мене собою.

Їхні погляди зімкнулись, мов мечі. Моє минуле — і моє теперішнє.

Дарілей. Занадто гордий, занадто впертий. Він завжди брав, не питаючи, вважаючи, що має на це право.

Калден. Непередбачуваний. Прямий. І завжди там, коли найбільше потрібно. Навіть якщо я ще не вирішила, чи хочу цього.

Дарілей спохмурнів. Калден не відвів погляду.

Мовчання між ними було глибше за будь-які слова.

Дарілей стиснув щелепи. Його очі потемніли, голос набув крижаного спокою, що обіцяв бурю:

— Відійди. Це не твоя справа.

Калден підняв підборіддя, не зрушивши з місця:

— Вона поруч зі мною. І я не дозволю тобі чіплятись до неї, як би високим не був твій титул на цих землях.

Дарілей метнув у нього розпечений погляд:

— Ти взагалі хто? Я з тобою не розмовляв. І не просив лізти не в свої справи.

Калден зробив крок уперед, залишивши мене трохи позаду. Між ним і Дарілеєм натягнулась невидима, але незламна межа:

— Я той, хто не дозволяє кривдити свою супутницю.

— Супутницю? — глухо перепитав Дарілей, обертаючись до мене, наче прагнув знайти заперечення. — Що це означає?

Я бачила, як його щось стискає зсередини. Але хіба він має право щось вимагати від мене?

В його очах блищали біль, зранена надія і розпач. А я не рухалась. Стояла мовчки, зібрана і стримана, хоч кров гупала в скронях.

— Аміро… скажи щось…

Я довго дивилась на нього. Мій погляд залишався незворушним, у ньому вже не було тієї юної закоханості — лише спогад про неї. І біль, який став частиною минулого. І лише кутики губ зраджували напруження.

— Це означає саме те, що ти почув, — мовила рівно.

Дарілей стиснув щелепи. Перевів погляд на Калдена, зміряв його зневажливо і виплеснув своє роздратування на нього:

— І ти вважаєш, що можеш отак просто з’явитися і командувати? Навіть не знаючи, з ким розмовляєш?

Калден зберігав спокій, але в голосі вже почали проступати крижані нотки:

— Мені байдуже, хто ти. Якщо ти дозволяєш собі так хапати жінку, не чекай, що всі мовчатимуть.

— Вона не просто «жінка». Вона… — Дарілей обірвав себе, скутий раптовим внутрішнім болем. Поглянув на мене, і в його очах спалахнула вразливість, яка суперечила зухвалій зовнішності. — Я мав на це право.

— Помиляєшся, — жорстко перебив Калден. — Ніхто не має права торкатись її без згоди. Тим паче, якщо вона не радіє твоїй появі.

Він м’яко торкнувся моєї руки. І я не відсмикнулась. Його дотик був легким, обережним — наче питав, а не вимагав.

Дарілей це побачив. І його обличчя скам’яніло. В грудях щось зламалося.

Він зробив крок уперед — але Калден не відступив. Напруга загусла, мов перед бурею.

Я відчула, що ще мить — і почнеться щось, чого вже не зупинити. Я ступила між ними, тверда, пряма, мов лезо.

— Досить! — мій голос прорізав повітря. — Я не потребую захисту. Ні від тебе, Дарілею. Ні від тебе, Калдене. Це моє минуле. І моє теперішнє. І я не дозволю вам перетворювати мене на причину для чоловічого протистояння.

Калден знизив погляд, майже винувато. Він умів відступити заради мене. Навіть тоді, коли мав силу не поступатись.

Дарілей — ні. Його очі ще довго шукали щось у моєму погляді, поки нарешті не опустив руки.

— Це ще не кінець, — прошепотів він, більше до себе, ніж до когось.

Я мовчки рушила далі. Калден пішов поруч. А Дарілей лишився стояти, мов тінь минулого, яке більше не мало влади наді мною, та все ж не відпускало.

Я так старанно намагалась залишити всі почуття до нього у минулому.

Розкласти спогади по шухлядах пам’яті, зачинити їх і викинути ключ.

Видихнути. Забути.

І мені здавалося, що я впоралась. Що ті рани вже давно загоїлись. Що Дарілей — лише тінь, силует у задзеркаллі мого життя, що зникне, якщо я просто не озирнуся.

Але сьогодні…

Його очі. Його голос. Його біль.

Наче хтось різко відчинив ту зачинену шухляду й поривом вітру розкидав спогади просто мені під ноги.

Я більше не кохаю його. Це — істина.

Але я кохала. Глибоко. Беззастережно. Нерозважно.

І саме це робить усе складнішим.

Я вже не уявляю свого життя без Калдена. Його присутність стала для мене як дихання. Його мовчазна підтримка, його гостра щирість, його здатність бачити мене справжню — навіть тоді, коли я сама себе не впізнаю…

З Калденом усе інакше. Не легше — інакше.

Чесніше. Глибше. Без брехні й обіцянок, яких не можна виконати.

І все ж — ця зустріч сколихнула давні рани.

Несподівано. Болісно. Принизливо.

Я не чекала від себе такого. Я гадала, що вже давно переросла цей біль. Що пережила, виплакала, спалила до попелу.