10 Рада правителів

Світанок ще не торкнувся неба. В кімнаті панувала тиша, порушувана лише рівним подихом Калдена. Він спав — спокійний, ніби світ не стоїть на межі змін.

А я вже стояла біля вікна, повністю зібрана. Моя тінь ледь помітно тремтіла на шибці, мов від холоду — чи, може, то тремтіли мої думки.

Сьогодні — вирішальний день.

Сьогодні нарада правителів.

Я маю постати перед ними не просто посередницею. Я повинна бути владною, впевненою, небезпечною. Вони мають не сперечатись, а прислухатися. Не сумніватися, а шукати моєї прихильності.

Але як? Я ж ніколи не грала в ці ігри. Не торгувала словами, не будувала пасток із поглядів, не торкалася шахівниці, де фігурами є народи.

Як говорити так, щоб змусити їх слухати мене? Як тримати рівновагу, коли самій страшно?

Моє серце билося занадто швидко.

У мене немає права на поразку. Жодного.

Якщо не зможу переконати їх — не отримаю від Асфера знань про руни друїдів. А без них не зможу впоратись з портальною аркою.

Цього не можна допустити.

Я маю змусити їх думати, що роблю їм послугу — рідкісну, велику, небезпечну. Що приборкати бурю я зголошуюсь не задля власної вигоди, а винятково для них. Щоб зняти з їхніх плечей тягар, який ті самі нести вже не здатні.

Їм потрібно захотіти купити мою милість. Заплатити за неї.

І не здогадатися, наскільки ця угода важлива для мене.

Я й не помітила, коли Калден наблизився.

Тепле дихання — спершу на плечі, потім на шиї. Ледь вловиме, мовби питальне. Його дотик не вторгався — не вимагав, не наполягав, — лише пропонував. Дві руки повільно обійняли мене ззаду, так ніжно, що спершу здалося, ніби то просто ранковий вітер торкнувся плечей.

Він не поспішав, просто був поряд. Притис мене до себе в обіймах, повільно, так, ніби боявся, що я знову відступлю.

Я не відсторонилась.

Його тіло було теплим, спокійним. Стихія, яка вміла стримуватись. Вперше за довгий час я дозволила собі мить слабкості. Сперлась спиною на його груди, відчуваючи повільний ритм серця під тонкою тканиною.

— Ти не спала, — прошепотів він біля самого вуха.

— Не змогла, — відповіла я, навіть не обертаючись. Голос мій був хрипким від напруги, і трохи тремтів.

Калден на мить притиснувся щільніше, обійми стали глибшими, впевненішими. Однією рукою він ковзнув від плеча до ліктя — не для того, щоб стримати, а щоб вловити мою тишу, дати, таку необхідну мені зараз, опору. Потім нахилився нижче і торкнувся губами мого чола. Теплий, ледь вловимий дотик.

— Вони ще не бачать, що ти вже давно сильніша за них, — сказав він. Його голос був глухим, повільним, і таким заспокійливим. — І це добре. Не показуй усе одразу. Дай їм повірити, що керують. А тоді — покажи те, чого ніхто не чекав.

Я заплющила очі. Ні, це ще не був спокій. Але це вже не був страх. Я просто стояла — дозволяючи собі стояти не на самоті.

Мені важко було зізнатись. Але я сказала це вголос:

— Я боюся, Калдене, — прошепотіла. Мої пальці стиснулись на його зап’ясті, яке досі спочивало на моїй руці.

— І правильно. Страх — це не слабкість. Це пульс життя. І він б’ється в тобі — значить, ти жива. Значить, готова. Але пам’ятай: тепер ти не одна.

Я повільно відкрила очі, вловлюючи його тепло.

— Ти зі мною.

— Завжди, — коротко відповів.

Його руки ніби стали ширшими, теплішими. Наче в них уже не просто затишок — а цілий простір, де я можу дихати. Навіть якщо попереду — політична арена, де кожне слово як меч, і кожен погляд — випробування.

Я вдихнула повітря, насичене тишею до сходу. Цей ранок ще не був початком перемоги. Але все ж, він був початком цього шляху.

Ми ще трохи постояли так — у мовчанні, в диханні одне одного, поки за вікном не з’явився перший кволий відблиск світанку. Світло просочувалося крізь хмари, сіре, мовчазне — як очікування перед битвою, яка ще не почалась, але вже назріває в кожному русі, кожному погляді.

Відчула, як Калден трохи відсторонюється, не розриваючи зв’язок — лише даючи простір. І я вийшла з його обіймів не з порожнечею всередині, а з теплом, що залишилось у грудях. Уперше за довгий час не від самотності трималась прямо, а з відчуття, що за моєю спиною стоїть хтось, хто бачив мене до краю. Справжню.

Я вмила обличчя холодною водою, зачесала волосся і накинула плащ. Взяла зі столу кулон з драгомітом й повісила на шию. Він ліг просто на шкіру, теплий, ніби давно чекав свого місця. Тремтіння в пальцях ще було, але вже не з паралізуючого страху — а з усвідомлення власної сили.

— Ти носиш його, — тихо озвався Калден, помітивши.

Я повернулася до нього, зустріла погляд.

— Віднині це мій талісман на удачу, — сказала я. — А ще... нагадування, що я не сама.

Між нами знову зависла тиша, але цього разу вона не була важкою. У ній — сила, яка не потребує слів.

Калден лише мовчки кивнув, коли я знову зустріла його погляд. У ньому не було ані тіні сумніву.

Я вийшла першою. Сходами, що ще зберігали запах вогкості ночі. У подвір’ї постоялого двору вже чекав віз із емблемою Ради. Двоє вершників схилили голови, коли я підійшла. Я відповіла коротким кивком — і сіла в карету.

Попереду — залізні двері, багряні покої, вельможні голоси й тонкі усмішки. Радники, володарі, правителі, гравці. І я — серед них.

Сьогодні розпочнеться нарада. Сьогодні — мій перший хід. 

Ми прибули швидко й без вагань відправилися до зали. Великі двері, викарбувані з темного дерева, і прикрашені рунічними візерунками, розчинилися зі скрипом, що розтягнувся у гулку тишу. На мить усе завмерло. Повітря в залі згустилось — чи від очікування, чи від магії, що невидимими нитками стелилась між присутніми.

Я ступила всередину — рівно, спокійно, з високо піднятою головою. Мій плащ легким рухом ковзнув за плечима. На грудях — кулон з драгомітом, що вловив сонячний промінь, заяскрівши білим полум’ям.

Калден ішов трохи позаду, мов тінь, що знає своє місце — тихо, але невідворотно. Його присутність була моєю опорою, без потреби в словах, але з відчутною вагою.