9 доленосна розмова

Море темнішало з кожним помахом весла. Гори хмар ворушились, наче дихали, прорізані зеленими спалахами блискавок. Ми пливли в саме серце шторму — мов добровільні жертви, що простують назустріч гніву божества. Хоча, для мене цей звук звучав, як пісня.

Човен здригався на хвилях. Калден стояв біля стерна, тримаючи його з такою напругою, наче силою волі хотів втримати нас на поверхні. Його плащ уже був мокрий, краплі збігали по щоках, змішуючись із бризками солоної води. Я ж сиділа на носі судна, зі спущеним каптуром, вдивляючись у чорно-зелену стіну, що здіймалася попереду.

Торден.

Його ім’я виринуло в думці — як шепіт вітру, що вже ніс у собі гуркіт блискавки. Я торкнулась до нього внутрішнім голосом, не словами — відчуттям, спогадом, дотиком душі.

— Торден. Я прийшла, я знову з тобою, — прошепотіла я у вітряне повітря.

Грім не озвався звуком — лише глухим тиском у грудях, розрядом по шкірі. Хмари обернулися до мене — наче небо розплющило одне велетенське око. Та замість звичного тепла, я не відчула нічого, крім настороженості.

Голос пролунав не у вухах, а в крові. Я побачила його, як образ велетенського звіра з тіла грому й хмар, з очима-блискавками, що плив крізь небо, огортаючи нас крилами вітру. Зараз він показував мені свою істинну сутність. Не той образ пустотливої хмаринки, з яким я спілкувалась уперше. Як тільки мені могло тоді спасти на думку створити цій могутній стихії таке втілення?

«Ти кличеш мене... Але він знову з тобою», — прозвучало похмуре відлуння в моїх думках.

Погляд-блискавка різко сковзнув до Калдена. Судно хитнулося.

«Ти приводиш чужинця до мого серця», — почула я ніби новий гуркіт грому.

— Він не ворог, — прошепотіла я, хоча, знала, що слова зайві. Торден сприймав лише істину, глибоку як сама магія.

У відповідь — образ. Спалах. Калден, стоячий у вогні, неушкоджений, але загрозливий, наче дракон, що крокує по небі шторму. Його сутність — полум’я. Його природа — інша.

Я відповіла відчуттям.

«Я прийняла його. Як ти прийняв мене. Він — частина мене. Якщо ти знищиш його — зраниш мене.»

Мить мовчання. І тоді — тиша у серці бурі. Торден відступив, але не зник. Він обвив мене теплом і острахом, як зливу обвиває полум’я, не торкаючись, але загрожуючи.

«Я не розумію його. Але я відчуваю тебе. І ти — моя. Тому він поки що — цілий.»

Шквальний вітер почав стихати. Грім забринів над нами, цього разу м’яко. Калден озирнувся через плече — відчув щось. Я повернула голову, і наші погляди зустрілись.

— Ти з ним зараз про мене спілкувалась? — тихо запитав.

Я кивнула.

— Так. І він почув мене.

Калден хмикнув, майже з іронією.

— І що він каже?

Я усміхнулась ледь помітно.

— Що не розуміє тебе. Але приймає. Через мене.

Він довго мовчав. Потім сказав:

— Дивно. Це майже те, що відчуваю я до нього.

Човен прослизнув під нависаючі хмари. Магія гуснула в повітрі, оповивала нас — і впускала. Ще не привітно, але вже не вороже. Торден визнавав моє право бути поруч із ним… і з Калденом.

Ми запливли достатньо далеко заховавшись в тіні хмар.

Я повільно зійшла з носа судна на палубу й вмостилася зручніше, стишуючи подих. Погляд знову знайшов Калдена — він стояв біля стерна, зосереджений, мовчазний, тримаючи напрямок.

Зараз усе вирішиться. Чи зможу я допомогти… Андалі, землям драконів, собі.

— Щоб ти не задумала, ти впораєшся, — промовив він. Його голос був тихим, але впевненим.

Я ледь усміхнулась і прикрила повіки. Його слова зігріли — навіть попри те, що я бачила, як він нервує, як напружено ховає тривогу за стриманістю.

Я повільно занурилася в транс. Навіть у внутрішньому просторі, де нас залишилося тільки двоє — я й Торден, — я не знала, з чого почати.

Що сказати істоті, що є стихією? Як донести свої почуття до того, хто дихає громом і мислить у вічності?

Я зняла з шиї кулон, подарований Калденом, розкрила його — і простягнула небу.

Потік вітру підхопив його. Камінь драгоміту засяяв яскравіше, пульсуючи у такт магічним хвилям.

— Тордене… — звернулася я м’яко, але твердо. — Ти знаєш мене. Відчуваєш.

Я глянула на камінь у повітрі. У голові роїлися думки. Як усе це сформулювати?

Та замість відповіді — я відчула: знайоме, лагідне тепло обвило серце. Той зв’язок, який існував між нами, відгукнувся ніжним доторком.

Я поклала долоню собі на груди — туди, де жила ця нитка.

Не варто боятись. Торден завжди був поруч. Завжди захищав. Він не ворог. Він мій союзник… мій друг. А може, навіть більше.

— Це драгоміт, — прошепотіла я, вже спокійніше. — Серце земель драконів. Твоя магія наповнює його… і відроджує до життя.

Торден відповів не словами, а відчуттям — потужною хвилею емоцій, що прокотилась через мене, мов теплий грім.

Камінь драгоміту, завислий у повітрі, засвітився ще яскравіше. Я бачила, як буря тягнеться до нього — мовби до джерела, якого їй завжди бракувало. У магії шторму з’явилося щось нове: здивування, потім — захоплення.

Він знайшов себе.

Драгоміт відкрив для нього не просто силу — місце у світі, де він міг існувати не як загроза, а як частина рівноваги. Його магія обвила камінь лагідно, майже ніжно, вперше не спалюючи, а зцілюючи.

«Ти дала мені ґрунт, — озвався він у мені, — тепер я можу бути не лише небом».

І в тому було щось зворушливе — навіть велична стихія прагнула приналежності.

— Я знаю, ти не терпиш щоб твою волю обмежували... — прошепотіла я, відчуваючи, як кожне слово лунає в серці бурі. — Та, якщо ти обереш спокій та рівновагу існування в ньому, ти зможеш відродити землі драконів. Наповнити їх життям. Драгоміт — основа їх земель, з якої вони черпають свою силу. Та зараз він згасає і землі гинуть разом з ним.

Стихія мовчала — не вороже, а зосереджено. Потоки вітру сповільнились, наче Торден прислухався, переварював.

Я зробила крок уперед, дозволяючи дощу торкнутися обличчя. Відчувала, як його сила наче схиляється, вагається.