8 зближення

Наступного ранку я прокинулася раніше за Калдена — таке траплялося вже не вперше. Безшумно одяглася і сіла в кутку кімнати, щільно загорнувшись у плащ. Міцно притискала до плеча край тканини, ніби вона могла стерти реальність.

Світло вже просочувалося крізь віконниці, і я знала — часу обмаль. Треба було вирушати до шторму на узбережжя Іктаріса, вирішувати питання з радою, але навіть думка про людей, магів, ельфів і елементалів разом не викликала в мені такого нервового напруження, як одне питання: чи він помітить.

Печатка нікуди не зникла. На що я взагалі сподівалася — що за ніч татуювання просто розтане? Звісно, ні. Проблеми самі по собі не зникають; вони лише примножуються й з’являються там, де їх найменше чекаєш.

Візерунок на шкірі став чіткішим, немов трохи світився зсередини. Я старанно перев’язала плече широким шарфом, сховала під туніку й накидку. Та здавалося, що він горить і крізь тканину — помітний, яскравий, видає мене повністю.

Прокляття. Не можна, щоб Калден дізнався про нього. Потрібно поводитися як завжди. Інакше сама себе видам.

Калден потягнувся на ліжку і відкрив очі. Його погляд відразу знайшов мене — я стояла біля дзеркала, поправляючи воріт так, щоб він прикривав ліву частину тіла.

— Ти вже зібралась? — його голос ще був трохи хрипкий від сну.

Я здригнулася від його голосу, але намагалася залишатися зовні спокійною.

— Так, — відповіла я, уникаючи зустрічі поглядами. — Ми не маємо часу на довгий перепочинок.

Калден звівся з ліжка, спостерігаючи за мною зі звичною уважністю, яку він не надто намагався приховувати.

— Ти якась… напружена, — озвався він нарешті. — Щось сталося?

Прокляття. Пильний, як завжди.

— Ні. Просто не виспалася, — відповіла занадто швидко й занадто рівно.

— Аміро… — він зробив кілька кроків ближче. — Я тебе знаю. Тебе щось турбує?

— Я в порядку, — кинула я, майже різко. — Не треба з мене витягати. Все добре.

— Добре? — він примружився, ніби зважував, чи варто мені вірити. — Ти весь ранок поводишся так, ніби тебе оса вкусила, і щоразу, коли я наближаюсь, ти ховаєш плече. Не кажи, що це просто ранкова втома.

Я стиснула пальці на тканині, стримуючи порив різко щось відрізати. Краще мовчати, ніж сказати зайве. Але Калден вже був поруч, і його погляд ковзнув по моїй шиї, зупинившись на надто щільному шарфі.

— Тобі погано? — тихо запитав він.

— Ні. Я ж сама цілитель, — зітхнула я. — Просто… холодно.

— У кімнаті двадцять градусів. І ще не пізня осінь.

— Мені холодно, — сказала я з натиском, роздратовано зиркнувши на нього.

Він більше нічого не відповів, але його погляд потемнів. Калден не вірив мені, я це відчула. Він відступив на крок, ніби давав простір, але напруга між нами вже бриніла в повітрі.

Я відвернулася до вікна.

Тільки б не здогадався. Ще ні. Не зараз.

Його тиша стала небезпечнішою за будь-які слова. І хоча я стояла до нього спиною, відчувала кожен його крок, кожен порух повітря між нами.

— Ти забула, як швидко я читаю тебе? — нарешті сказав він рівним тоном.

— Це не… — спробувала відмахнутися, але слова застрягли в горлі.

— Покажи, — його голос потемнів.

— Що?

— Те, що ти ховаєш. Я це відчуваю. Вогонь у тобі став іншим. І твій запах магії… він змінився. Він… мій, — додав тихо, майже зі здивуванням. — Але ти ще не…

Я різко обернулася:

— Не продовжуй.

— Тоді поясни, — притиснув він. — Або я…

— Або що? — вирвалося в мене, надто голосно.

Він блискавкою скоротив відстань і, перш ніж я встигла зреагувати, схопив край шарфа. Я спробувала відступити, але його пальці вже вхопилися за тканину, що прикривала плече. Один ривок — і шарф спав до ліктя.

— Калден, ні! — вигукнула я, намагаючись прикритися.

Та він уже побачив.

Завмер. Мовчки вдивлявся у візерунок на моєму плечі, що тьмяно світився у ранковому світлі — плавні лінії, знайомі йому до болю, печатка, яка могла належати лише істинній парі.

— Ти… — прошепотів він.

Я стояла, заклякла, не зводячи очей з його обличчя. Страх, сором, злість — усе змішалося в мені.

— Я сама не знаю, як це сталося, — нарешті вирвалося. — Вчора ввечері... я просто помітила її. І я не хотіла, щоб ти дізнався. Ще ні. Ми домовилися поки все залишити як є.

Калден підвів очі. У них не було тріумфу, як я боялася. Лише щось глибше, складніше. Приглушене.

— Це не просто випадковий знак, Аміро, — мовив він, захриплим голосом. — І ти це знаєш.

— Можливо… десь у глибині. — Я знову стиснула тканину. — Але я не була готова. Не хотіла, щоб усе це стало ще складнішим. А тепер…

— Аміро, — він повільно простяг руку, але не торкнувся, його пальці завмерли в повітрі. — Я не вимагатиму нічого. І не стану тиснути. Але ти мусила сказати.

— Я нічого не мусила! — вигукнула різко. — Чому мені всі говорять, що я щось мушу!

Я стиснула щелепи. Роздратування, гнів, страх, розгубленість — усе перемішалося в мені й рвалося назовні. Я відчувала себе звіром, загнаним у кут. Повільно підняла очі й зустріла його погляд, сповнений болю. Від цього відчула пекучу провину. Ні, я не повинна зриватися на ньому.

— Я боялася, — зізналася я тихо. — Я не знала, що буде гірше — зберігати це в таємниці чи показати. Боялася, що ти побачиш і знову спробуєш змусити мене зробити вибір, на який я ще не готова. Що забудеш про все інше. Про раду, шторм, людей, яких ми маємо врятувати. Що для тебе знову буде тільки... — я замовкла.

Його щелепи стиснулися.

— Я не забув. Але не проси мене робити вигляд, що це нічого не означає.

Я опустила погляд.

— Тоді не роби вигляд. Просто… дозволь мені поки що зберегти це при собі. Без клятв. Без рішень. Нехай буде так, як ми домовилися.

Калден повільно кивнув. У його погляді з’явилося інше — глибше прийняття, тиха радість… і тінь небезпеки того, що я щойно відкрила.

Я більше не могла витримувати його погляду. Вирішила змінити тему.