7 Повернення до Іктаріса

Наступного дня ми вирушили у зворотну дорогу до Іктаріса. Звісно, не самі — нас супроводжував загін воїнів друїдів, аж до самого кордону їхніх земель. Далі ми чемно подякували й відмовилися від їхніх послуг. Вони не наполягали — ніби самі раді були нас позбутися.

Офіційно я пояснила поспішний від’їзд небажанням зловживати гостинністю. Але справжня причина була інакша: я не хотіла залишатись у володіннях друїдів. Тут ми — гості, а значить, підвладні їхнім законам. У цьому палаці Асфер мав усю перевагу. А Іктаріс — нейтральна територія. Там ми хоча б зовні будемо на рівних. Принаймні, я хотіла в це вірити. Саме тому я вирішила дочекатися ради там, а не їхати туди разом з Асфером.

До того ж, мені буде потрібен час — обдумати, як подати все іншим правителям. І головне — яку плату вимагати з кожного з них. Адже ту фразу про рівноцінний обмін я виголосила лише для того, щоб змусити Асфера розкрити таємниці рун.

Тепер мені доведеться вигадати щось не менш вагоме й для решти. І поки що я навіть не уявляю, що саме це має бути.

— Ти сьогодні мовчазна. І якась… не схожа на себе, — порушив тишу Калден. — Тебе гнітить майбутня зустріч із радою?

Я зітхнула, не приховуючи втоми.

— Можна й так сказати. Надто багато питань без відповідей. А часу, щоб їх знайти, обмаль.

— Хочеш поділитись роздумами? Може, зможу допомогти.

Я ледь усміхнулася, але погляд не відвела від дороги.

— Та хоча б взяти те, що я сказала Асферу, про відплату з інших. Що мені вимагати, щоб було не менш значимим, ніж знання магічних рун друїдів? — сказала я гірко, — а чи не вийде так, що я переграла саму себе? Асфер про все здогадається і я взагалі залишуся ні з чим.

Калден не перебивав, тільки мовчки слухав, спостерігаючи за мною з-під ледь нахмурених брів. Його мовчання було не порожнім, а зосередженим. Підтримуючим.

Я кинула на нього короткий погляд — і, не зупиняючись, заговорила далі:

— Та й з Торденом потрібно серйозно поспілкуватись. У мене з'явився певний задум... але чи він прийме мою ідею? Якщо ні — навіть не знаю що тоді робити. Та й не люблю я бути в центрі уваги. А мені потрібно виступити перед усіма правителями та ще й зіграти роль сильної, впевненої, переконливої. Якщо помітять хоч натяк на слабкість — роздеруть і не подавляться. Чого тільки ельфійський король вартує. Та й правитель магів дуже неприємний тип.

— Але й ти вже не та, ким була раніше, — спокійно додав Калден, ледь усміхнувшись. — І тебе підтримує сам лорд гірських драконів.

— Я ціную твою підтримку, — відповіла я, стишуючи голос. — Але не забувай: твоє походження краще тримати в таємниці. Для всіх ти — мій супровід. Можеш залишатись просто лордом із далеких земель. Але не драконом.

Калден хитро зиркнув на мене з-під брів.

— Раніше ти не була такою обережною.

— Раніше я не мала стільки відповідальності, — сухо кинула я. — Тепер кожне слово може коштувати мені довіри. А довіра — єдине, що в мене наразі є.

Він кивнув, поважаючи мій тон, але в його очах жеврів вогонь, який я знала занадто добре.

— А як же довіра до мене? — м’яко спитав він. — Її теж ховаєш за обережністю?

Я спинилась на мить і глянула на нього просто. Не тікаючи поглядом, не граючи в гру, яку ми вже надто довго вели.

— Я довіряю тобі, Калдене. Але саме тому й прошу бути обачним. Бо як тільки хтось дізнається, ким ти є насправді, — нас почнуть сприймати зовсім інакше. І не як союзників.

— А як?

— Як загрозу. Як силу, що стоїть за мною. А я не можу дозволити, щоб мої рішення знецінювали через страх перед драконом у моїй тіні.

Калден повільно кивнув. Усмішка зникла, поступившись серйозності.

— Розумію. Але якщо хтось спробує завдати тобі болю — я все одно покажу істинну свою сутність. Байдуже, хто що подумає.

Я тихо зітхнула, не відповідаючи одразу.

— Я знаю. Саме це мене й лякає.

Калден мовчав якусь мить, вдивляючись у лінію горизонту, що поволі танула в сивому серпанку гір. Потім, ніби зважившись, озвався знову:

— Щодо оплати. У тебе є перевага. Насправді ж тобі нічого від них не потрібно? І це можна використати.

— Як саме? — спитала я, трохи втомлено, але зосереджено.

— Подумай. Що тримає їхні землі разом? Що вони найбільше бояться втратити? Владу? Незалежність? Доступ до магічних джерел?

— У кожного — своє, мабуть, — пробурмотіла я.

— Саме так. Тож потрібно кожному запропонувати угоду, болючу саме для нього — вийде значно ефективніше.

Я здивовано зиркнула на нього.

— Звучить як шантаж.

— Звучить як політика. Тонка. Можливо, неприємна, але необхідна.

Я гмикнула, але мовчки погодилася з ним. Калден говорив далі:

— Я пропоную дипломатію. Просто… більш делікатну.

— Наприклад?

— Люди — вправні воїни та чудові винахідники. Армія тобі не потрібна. То ж вимагай в них креслення якогось химерного механізму, що вони зберігають у суворій таємниці. Ще й у пригоді стане в Осарі.

Я поглянула на нього, піднявши брову. 

Справжній правитель. Думає відразу на кілька кроків вперед.

— Від ельфійського короля, — продовжив говорити, не звернувши уваги на моє здивування, — ти можеш вимагати дозвіл відкрити доступ до лісів, які вони вважають священними. Не повний, звісно. Якусь експедицію, обмежену в часі. Тобі не обов’язково навіть туди йти, але сам факт дозволу — уже символічний крок. І приниження для нього.

— Точно як провокація. Хоча мені й дозвіл не потрібен, й так можу зайти.

— Суть не в поході, а саме в дозволі. Що ж до магів, — продовжив Калден, — зажадай артефакт чи доступ до їхніх архівів. У магів завжди є якісь таємні записи. Чи священний сувій, стародавній ритуал, печать — щось, що вони звикли вважати недоторканним.

— І це, на твою думку, зміцнить довіру між нами?

— Це не про довіру. Це про баланс. Тобі ж потрібно саме це. Чи не так? Плата мусить бути рівноцінною знанням магічних рун друїдів. І якщо кожен віддасть тобі щось значуще — вони відчують твою владу й силу.